Глава 7

                                  Старі борги

Тиша, яка запала після слів Мирослава, була важкою, майже осяжною. Вона лягла на плечі кожному, хто стояв у холі, примушуючи людей завмерти, забути про дихання, про рух, про саме існування.

Вікторія дивилася на фотографію, яку тримала в руках. На молодого Мирослава, який усміхався зі знімка, зробленого десятиліття тому. На його очі — такі самі, як зараз. На його обличчя — без жодної зморшки, без жодної ознаки часу.

— Що ви маєте на увазі? — запитала вона, намагаючись, щоб голос не тремтів.

Мирослав повільно опустився на стілець біля каміна. Він виглядав старим. Не фізично — його обличчя залишалося таким самим, як на фотографії. Але в очах була така глибока втома, що Вікторія зрозуміла: ця людина несе щось набагато важче, ніж просто таємницю.

— Цей готель, — сказав він, — не просто будівля. Він пам'ятає. Він тримає. І він не відпускає.

— Що ви хочете сказати? — перепитала Наталя. Вона стояла поруч, тримаючи руку на ремені, ніби готова була до будь-якої небезпеки.

Мирослав підняв на неї погляд.

— Я хочу сказати, що деякі з нас давно вже не живі. Ми просто... залишилися.

— Це безглуздя, — різко сказав один із бізнесменів. — Ви хочете сказати, що ми всі мертві?

— Ні, — відповів Мирослав. — Не всі. Але деякі з вас прийшли сюди не випадково. Ви прийшли, щоб закрити старі борги.

— Які борги? — запитала Софія. Її голос тремтів.

Мирослав обвів поглядом кімнату.

— Борги крові.

Вікторія відчула, як по спині пробіг холод. Вона дивилася на обличчя людей навколо — налякані, розгублені, злі. Хтось із них знав більше, ніж говорив. Хтось прийшов сюди з метою, яку не розкривав.

— Поясніть, — сказала вона, звертаючись до Мирослава. — Ви кажете, що цей готель тримає людей. Що він не відпускає. Але ви залишилися тут. Ви працюєте тут. Ви самі обрали це.

Мирослав гірко посміхнувся.

— Я не обирав. Я просто не зміг піти.

— Чому?

Він зробив паузу. Подивився на камін, на вогонь, який танцював на дровах.

— Тому що я теж маю борг. І я не можу його закрити, поки не знайду правду.

— Яку правду?

— Про те, що сталося в 1987 році. І про те, хто насправді був убивцею.

Наталя підійшла ближче.

— Ви сказали, що бачили, як батько Андрія вбив ту жінку. Тепер ви кажете, що не знаєте, хто вбивця.

Мирослав похитав головою.

— Я бачив, як він тримав ніж. Але я не бачив, як вона померла. Я прийшов пізніше. Значно пізніше.

— Коли?

— Коли все вже було закінчено.

— Що ви маєте на увазі?

Мирослав закрив очі. Його голос став тихішим, майже нечутним.

— Я прийшов у кімнату №21. Двері були відчинені. На підлозі лежала жінка. Вона не дихала. Біля неї стояв чоловік. Він тримав ніж у руках. Він дивився на мене і посміхався.

— Хто це був?

Мирослав розплющив очі. Вони були порожніми.

— Це був я.

У залі запала мертва тиша. Навіть вогонь у каміні, здавалося, пригас на мить.

— Ви хочете сказати, що це ви вбили ту жінку? — запитала Вікторія.

Мирослав повільно похитав головою.

— Я не знаю. Я не пам'ятаю. Я пам'ятаю, як зайшов у кімнату. Я пам'ятаю, як побачив її. Але я не пам'ятаю, як я там опинився. І я не пам'ятаю, що сталося до цього.

— Це неможливо, — сказала Наталя. — Ви не могли просто забути.

— Я знаю, — відповів Мирослав. — Але я не пам'ятаю.

Він підвівся. Підійшов до столу, налив собі води. Руки тремтіли.

— Я намагався згадати роками. Я ходив до психіатрів, до гіпнотизерів. Я намагався все. Але щоразу, коли я наближався до спогаду, він зникав. Ніби хтось стирав його з моєї пам'яті.

— Хто?

Мирослав подивився на неї.

— Можливо, сам готель.

Вони вирішили обшукати готель ще раз. Цього разу — систематично. Кімната за кімнатою. Поверх за поверхом.

Вікторія, Наталя та Данило пішли на третій поверх. Артем, Софія та Мирослав — на другий. Інші залишилися в холі, щоб стежити за виходами.

Третій поверх зустрів їх тією самою тишею. Але тепер вона здавалася іншою — напруженою, наче сам простір чекав чогось.

— Ми не перевіряли шафи, — сказав Данило, показуючи на старі дерев'яні шафи в коридорі.

— Перевіримо, — відповіла Наталя.

Вони почали відчиняти дверцята одну за одною. У більшості були порожні. У деяких — старі речі, одяг, книги.

Вікторія підійшла до останньої шафи в кінці коридору. Вона була зачинена.

— Тут замок, — сказала вона.

Наталя підійшла ближче. Вона дістала з кишені набір відмичок.

— Я навчилася цьому в армії, — сказала вона. — Не питайте.

Через кілька секунд замок клацнув.

Дверцята відчинилися.

Усередині був не одяг. Не книги.

Там були фотографії. Сотні фотографій. Розкладені акуратно, за роками.

Вікторія взяла першу.

1. Готель «Північ». Група людей.

Вона перегорнула.

1. Ті самі люди. Але менше.
2. Ще менше.
3. Лише кілька.
4. Один.

Вона зупинилася.

На фотографії був зображений чоловік. Молодий, із темним волоссям, уважним поглядом. Він стояв перед готелем і дивився в об'єктив.

— Хто це? — запитала Наталя.

Вікторія повернула фотографію.

На звороті було написано: «Андрій. 1991».

— Це не Андрій, — сказав Данило. — Ну, не той Андрій, який зараз у холі. Цей старший.

— Це може бути його батько, — сказала Вікторія.

Вона взяла наступну фотографію.

1. 
2. 
3.

Кожен рік — той самий чоловік.

Але з кожним роком він ставав старшим. Морщини ставали глибшими, волосся сивіло.

Остання фотографія датувалася 2000 роком.

Чоловік був старим. Майже невпізнанним.

Вікторія перегорнула ще одну фотографію.

І завмерла.

На ній був зображений той самий чоловік. Але поруч із ним стояв хлопчик.

Маленький хлопчик.

Вона придивилася.

Це був Андрій. Той, який зараз сидів унизу.