Глава 6

             Двері, які не мали відчинитися

Холод повільно виповзав із темної кімнати.

Не різкий, не зимовий. Інший. Такий, від якого по шкірі бігли мурашки, а волосся на руках ставало дибки. Вікторія відчула його ще до того, як переступила поріг — він просочився крізь одяг, дістався до кісток, наче сама кімната дихала морозом, який не мав нічого спільного з природою.

Усі четверо завмерли. Ліхтар військової освітив подряпані двері. Букви були глибокими, ніби хтось довго й старанно вирізав їх гострим предметом.

«НЕ ДОВІРЯЙТЕ МИРОСЛАВУ.»

— Це хтось із гостей зробив? — майже пошепки запитав письменник. Його голос тремтів, хоча він намагався триматися спокійно.

Фотограф повільно похитав головою. Він підніс ліхтар ближче до дверей, розглядаючи подряпини під різними кутами.

— Подряпини свіжі. Дуже свіжі. Їм не більше кількох годин.

— Але ми всі були внизу, — сказала Вікторія. — Ніхто не піднімався на третій поверх.

— Значить, хтось піднявся, — відповіла Наталя. — Або ми не всі були внизу.

Вікторія зробила кілька кроків уперед. Вона відчувала, як серце б'ється швидше, але не могла зупинитися. Кімната була темною. Лише слабке світло ліхтаря ковзало по старих дерев'яних стінах, вихоплюючи з темряви пил, який повільно танцював у повітрі.

— Обережно, — тихо сказала Наталя. — Якщо це пастка...

— Тоді ми вже в ній, — відповіла Вікторія. — Ми в ній з того моменту, як переступили поріг готелю.

Вона першою переступила поріг кімнати. Підлога тихо заскрипіла під її ногами, видаючи звук, який луною рознісся по порожньому приміщенню.

Кімната була невеликою. У ній стояло старе двоспальне ліжко з металевою спинкою, вкрите вицвілим покривалом. Біля стіни — шафа з темного дерева, дверцята якої були прочинені. У кутку — письмовий стіл із ганчір'ям, що колись було скатертиною.

Усе було вкрите тонким шаром пилу. Наче тут ніхто не жив багато років. Наче час зупинився в цій кімнаті, залишивши її такою, якою вона була десятиліття тому.

Але двері щойно відчинилися самі.

— Дивіться, — сказав фотограф, освітлюючи підлогу.

На підлозі, біля ніжки ліжка, лежав ключ. Старий. Мідний. Він тьмяно блищав у світлі ліхтаря, наче його тільки що поклали туди.

До нього була прив'язана дерев'яна бірка з випаленим номером.

№ 21

— Але ж двадцять першого номера немає, — нахмурився письменник. — Я перевіряв список кімнат. Їх усього двадцять.

— Є, — несподівано відповіла Наталя.

Усі повернулися до неї. Вона стояла біля дверей, тримаючи в руках план готелю, який знайшла в архіві.

— Я дивилася план евакуації на першому поверсі. Там після двадцятого номера одразу був двадцять другий.

— Саме так, — сказала Вікторія. — Я теж це помітила.

— Отже... — фотограф підняв ключ, розглядаючи його на світлі.

— Хтось прибрав двадцять перший номер із плану.

Запала тиша. Кожен думав про те саме — про кімнату, якої не існувало на папері, але яка існувала в реальності. Про двері, які не мали відчинитися. І про ключ, який чекав на них.

У цей момент пролунав звук рації.

Вона висіла на поясі Наталі, і Вікторія помітила, як військова миттєво напружилася, почувши знайомий сигнал.

— Марина! — почувся схвильований голос Мирослава. — Ви мене чуєте?

— Чую, — відповіла Наталя, підносячи рацію до губ. — Що сталося?

Кілька секунд мовчання. Потім Мирослав тихо сказав:

— Ми знайшли Андрія.

— Живого?

Пауза.

— Так. Але він непритомний. І... ви повинні це побачити.

Наталя переглянулася з Вікторією. У її очах було те саме запитання, яке крутилося в голові в кожної з них: як він там опинився?

— Ми спускаємося, — сказала Наталя. — Чекайте нас.

За хвилину вони вже бігли сходами. Вікторія ледве встигала за Наталею, яка рухалася з професійною швидкістю, не звертаючи уваги на скрип старого дерева під ногами.

На першому поверсі всі стояли біля каміна. Ніхто не говорив. Повітря було напруженим, наче перед грозою.

У центрі кімнати, на старому килимі, лежав Андрій.

Живий. Але непритомний.

Його обличчя було білим, майже прозорим. Губи посиніли. Одяг промок наскрізь, наче він кілька годин пролежав у снігу — або в чомусь холоднішому.

Лікаря серед гостей не було. Наталя швидко стала навколішки, перевірила пульс на шиї, потім на зап'ястку. Її обличчя залишалося спокійним, але Вікторія помітила, як вона видихнула з полегшенням.

— Живий.

Полегшено видихнули майже всі. Хтось перехрестився. Хтось опустився на стілець, не в змозі стояти на ногах.

— Що сталося? — запитала Вікторія, звертаючись до тих, хто був унизу.

Один із бізнесменів — той самий, що сперечався з Мирославом — відповів:

— Ми просто почули звук біля каміна. Обернулися. А він уже лежав тут.

— Ніхто не бачив, як він зайшов?

Усі одночасно похитали головами. Їхні обличчя були розгубленими, наляканими.

Фотограф нервово усміхнувся, але в його усмішці не було жодної радості.

— Це вже стає поганим жартом.

— Це не жарт, — тихо сказала Вікторія. — Це щось зовсім інше.

Через кілька хвилин Андрій відкрив очі.

Він різко сів, ніби його вдарило струмом. Почав важко дихати, озираючись навколо з таким виразом, ніби не впізнавав нікого з присутніх.

— Спокійно, — сказала Наталя, тримаючи його за плечі. — Ти в безпеці. Ти в готелі.

— Готель... — повторив він, і в його голосі прозвучало щось дивне. Не страх. Швидше — впізнавання.

Він дивився навколо, на обличчя, на стіни, на камін. Його очі бігали, наче він шукав щось — або когось.

— Де я?.. — прошепотів він, хоча щойно чув відповідь.

— У готелі «Північ», — сказала Вікторія, присідаючи поруч. — Ти пам'ятаєш, як сюди потрапив?

Він мовчав кілька секунд. Потім його обличчя змінилося — стало блідішим, якщо таке було можливо.

— Він... повернувся...

Вікторія відчула, як її серце на мить зупинилося.