Глава 5

                     Відрізані від світу

Напис на стіні ніхто не наважувався стерти.

Він залишався там, освітлений тьмяними лампами коридору, ніби сам готель хотів, щоб кожен, хто проходитиме повз, ще раз прочитав ці слова.

«ОДИН ІЗ ВАС ЗНАЄ.»

Усі мовчали. Навіть блогерка, яка ще кілька хвилин тому не могла стримати паніку, тепер лише міцніше обіймала себе руками. Її погляд блукав по стінах, по обличчях, по темних кутах, де тіні здавалися густішими, ніж мали бути.

Першою заговорила колишня військова. Її голос пролунав різко, чітко, без жодної тремтіння.

— Ніхто не торкається стіни.

Вона говорила спокійно, але так, що її послухали всі. Навіть ті, хто до цього сумнівався в її авторитеті.

— Чому? — тихо запитав письменник.

— Якщо це зробив хтось із нас, можуть залишитися відбитки.

— А якщо це фарба ще свіжа? — припустив фотограф.

— Тим більше.

Вікторія уважно оглянула напис. Темно-червона рідина справді ще блищала у світлі ламп. Вона не була схожа на звичайну фарбу. Запах теж здавався дивним. Металевим.

Журналістка нахилилася трохи ближче. Її ніздрі вловили знайомий, але тривожний запах — вологий, густий, нестерпно живий. Вона відступила на крок.

— Ви відчуваєте?

Фотограф мовчки кивнув.

— Так.

— Наче...

— Залізо, — закінчила військова.

У коридорі стало ще тихіше. Ніхто не вимовив уголос слова, яке промайнуло в думках майже кожного.

Кров.

Вікторія відчула, як її шлунок стиснувся. Вона бачила кров раніше — на місцях злочинів, у моргах, на старих фотографіях з архівів. Але цей запах був іншим. Він був тут, у цьому коридорі, і він належав цьому готелю. Ніби стіни дихали ним.

— Усі повертаються до зали, — наказав адміністратор Мирослав. Його голос звучав рівно, але Вікторія помітила, як його пальці трохи тремтять.

— А напис? — запитала одна з молодих жінок. Її голос зламався на останньому складі.

— До ранку його ніхто не чіпатиме.

— Ви взагалі збираєтеся пояснити, що тут відбувається? — різко кинув один із бізнесменів. Його обличчя було червоним від напруги, очі — блискучими.

Мирослав повільно подивився на нього. Його погляд був важким, наче він зважував кожне слово перед тим, як вимовити.

— Якби я знав відповідь, я б уже її дав.

— Не схоже.

— Це вже ваша думка.

Чоловік хотів щось відповісти, але його перебив сильний удар у вікно. Усі здригнулися. Вітер жбурнув у скло величезний пласт снігу. Шибка витримала, але тріщина, що з'явилася в нижньому куті, нікого не заспокоїла.

Вікторія подивилася на тріщину. Вона була невеликою, але достатньою, щоб нагадати: навіть стіни не вічні. Навіть укриття може стати пасткою.

Коли всі повернулися до великої зали, атмосфера остаточно змінилася.

Гості більше не сиділи разом. Вони інстинктивно почали віддалятися один від одного. Закохані пари більше не усміхалися. Бізнесмени перестали розмовляти. Літнє подружжя тихо молилося, тримаючись за руки.

Блогерка кілька разів безуспішно намагалася знайти мобільний сигнал. Її телефон світився білим екраном, показуючи лише одне повідомлення: «Немає мережі». Вона знову натиснула кнопку, ніби очікуючи дива.

Фотограф мовчки переглядав зроблені світлини. Його пальці ковзали по екрану камери, але Вікторія помітила, що він зупиняється на одному й тому ж кадрі — тому, де була жінка, якої не було.

Письменник щось швидко записував у невеликий блокнот. Його почерк був дрібним, майже нерозбірливим, але він не зупинявся.

Військова стояла біля входу, уважно спостерігаючи за кожним. Її очі рухалися повільно, методично, ніби вона сканувала кімнату.

І лише Мирослав залишався незворушним. Він сидів у своєму кріслі, тримаючи руки на колінах, і дивився в камін. Його обличчя було спокійним, але саме це найбільше не подобалося Вікторії.

— Ти теж це відчуваєш? — тихо запитала Наталя, сідаючи поруч.

— Що саме?

— Що він знає більше, ніж хоче сказати.

Вікторія кивнула.

— Я помітила це ще в перший день. Але тепер я впевнена.

— Що будемо робити?

— Спостерігати.

Наталя глянула на неї з недовірою.

— Ти думаєш, це спрацює?

— Це єдине, що ми можемо зробити, — відповіла Вікторія. — Бо якщо почнемо тиснути, він або закриється, або зникне так само, як інші.

Наталя замовкла. Її погляд став важчим.

— Ти думаєш, він може зникнути?

— Я думаю, що в цьому готелі може зникнути будь-хто. І якщо ми хочемо вижити, ми повинні триматися разом.

— Навіть якщо один із нас — ворог?

Вікторія подивилася на неї.

— Особливо тоді.

Минуло близько години. Заметіль лише посилилася. Сніг бив у вікна з такою силою, що здавалося, ніби хтось кидає жмені каміння в скло.

Раптом усе світло в готелі згасло.

Камін залишився єдиним джерелом освітлення. Полум'я здригнулося, ніби вітер дмухнув ізсередини, і на стінах заплясали довгі чорні тіні.

Хтось голосно скрикнув. Це була одна з молодих жінок — Оксана. Вона вчепилася в руку Юрія так, що її нігті залишили сліди на його шкірі.

— Спокійно! — пролунала команда військової. Її голос прорізав темряву, наче ніж.

Темрява тривала всього кілька секунд. Потім запрацював аварійний генератор. Коридори освітилися слабким жовтим світлом, яке здавалося чужим, неприродним.

Але цього вистачило.

Бо за ті кілька секунд сталося щось дивне.

Вікторія озирнулася. Письменник сидів на своєму місці. Фотограф також. Літнє подружжя не рухалося. Та одного крісла біля каміна більше не займав ніхто.

— Де Андрій? — раптом запитала Оксана. Її голос тремтів, але вона намагалася триматися.

Усі почали озиратися. Погляди заметушилися по кімнаті.

— Він щойно був тут...

— Він сидів поруч зі мною...

— Я бачила його...

Бізнесмена, який ще кілька хвилин тому сперечався з Мирославом, у залі не було. Його крісло було порожнім, наче він ніколи в ньому не сидів.