Голова 4

                                    Перша ніч

Годинник над каміном показував першу годину ночі.

Його стрілки рухалися повільно й рівномірно, але ніхто вже не був упевнений, що час у готелі йде так само, як за його стінами. Заметіль не вщухала. Вітер із силою бився у вікна, змушуючи старі рами скрипіти. Іноді здавалося, що хтось проводить долонею по склу, залишаючи довгі невидимі сліди.

У великій залі майже ніхто не спав. Дехто мовчки сидів біля каміна, вдивляючись у полум'я. Інші ходили від одного вікна до іншого, намагаючись розгледіти хоч щось крізь густий сніг. Повітря було важким від напруги, яка зростала з кожною годиною.

Вікторія сиділа в кутку, притулившись спиною до стіни. Вона не могла заснути — і не тому, що боялася. Просто її мозок відмовлявся вимикатися, намагаючись скласти пазл, у якому бракувало половини елементів.

Вона відкрила блокнот і почала записувати все, що пам'ятала.

Гості: 

Адміністратор готелю Мирослав; жінка-військова Наталя; фотограф Андрій; письменник Олексій Войтович; блогерка Дарина; дві молоді пари, які трималися окремо; літнє подружжя з Львова; двоє бізнесменів, які майже не говорили; мовчазний чоловік у сірому пальті, якого ніхто не запам'ятав; кухар, покоївка та ще двоє працівників.

Разом — дев'ятнадцять людей. Не рахуючи того, хто зник із дванадцятого номера.

Вона ще раз перерахувала. Дев'ятнадцять. Але відчуття було таке, ніби когось бракувало. Ніби хтось із них не мав бути тут, або хтось, хто мав бути, зник ще до того, як вони почали рахувати.

Вікторія закрила блокнот і підвелася. Вона вирішила пройтися коридором, щоб розвіятися.

Коридор другого поверху був порожнім і тихим. Лампи горіли тьмяно, створюючи довгі тіні, які рухалися разом із нею. Вікторія йшла повільно, прислухаючись до звуків старого будинку. Десь унизу скрипнула підлога. Десь у стінах почувся тихий гул — ніби сам готель дихав.

Вона зупинилася біля кімнати №12. Двері були зачинені, але Вікторія відчула, що за ними щось змінилося. Вона приклала вухо до дверей.

Тиша.

Але не звичайна. Така тиша, яка буває, коли хтось усередині затамував подих.

Вікторія відступила на крок. Їй здалося, або вона почула ледь чутний шепіт? Ні, це просто вітер. Або скрип старих труб. Або...

— Не стійте там.

Голос пролунав ззаду. Вікторія різко обернулася.

У кінці коридору стояла Наталя. Вона тримала в руках ліхтарик, але не вмикала його.

— Ви теж не спите? — запитала Вікторія.

— Я чергую, — відповіла Наталя. — А ви?

— Не можу заснути.

Наталя підійшла ближче. Вона подивилася на двері №12, потім на Вікторію.

— Ви чули щось?

— Ні. Але мені здалося...

— Що?

— Що всередині хтось є.

Наталя мовчки подивилася на двері. Потім дістала з кишені ключ.

— У мене є дублікат, — сказала вона. — Адміністратор дав мені на випадок надзвичайної ситуації.

— Ви хочете зайти?

— Я хочу переконатися, що там нікого немає.

Вона вставила ключ у замок. Клацнуло. Двері відчинилися.

Усередині було темно. Наталя ввімкнула ліхтарик. Світло вирвало з темряви ліжко, стіл, шафу. Усе було на місці.

Але на підлозі лежав аркуш паперу.

Наталя підійшла, підняла його. Прочитала. Її обличчя залишилося незворушним, але Вікторія помітила, як напружилися її плечі.

— Що там? — запитала вона.

Наталя простягнула аркуш.

На ньому було написано: "Ти вже знаєш, хто наступний."

Вікторія відчула, як холод пробіг по спині.

— Це не той самий почерк, — сказала вона.

— Я знаю.

— І це не Андрій.

— Я знаю.

— Тоді хто?

Наталя не відповіла. Вона склала аркуш і сховала в кишеню.

— Нікому не кажіть про це, — сказала вона.

— Чому?

— Тому що якщо ми почнемо ділитися кожною знахідкою, ми почнемо панікувати. А паніка — це найгірше, що може статися зараз.

Вікторія хотіла заперечити, але в цей момент унизу пролунав крик.

Вони кинулися вниз.

У холі стояла блогерка Дарина. Вона тремтіла, обличчя її було блідим, а руки тряслися.

— Я бачила... — задихаючись, сказала вона. — Я бачила її знову.

— Кого? — запитала Вікторія.

— Ту жінку. З портрета. Марію.

— Де?

— У вікні. Вона стояла за вікном. І дивилася на мене.

Усі присутні обернулися до вікна. За ним була лише темрява й сніг.

— Ти впевнена? — запитав адміністратор.

— Я не сліпа! — майже закричала Дарина. — Вона стояла там, дивилася на мене, а потім...

— Що?

— Потім вона зникла.

У залі запала тиша. Вікторія підійшла до вікна. Вона придивилася до скла. На ньому був відбиток долоні — чіткий, виразний, ніби хтось притулився до скла ззовні.

— Це не могло статися, — сказав адміністратор. — Надворі заметіль. Там немає де стояти.

— Але це є, — тихо сказала Вікторія.

Вона провела пальцем по відбитку. Він був холодним.

Вони вирішили забарикадувати двері.

Ідея належала адміністратору, і ніхто не заперечував. Вони перетягнули важкі меблі до входу, заблокували вікна шторами й ковдрами. Тепер зала стала схожою на фортецю — тісну, задушливу, але принаймні безпечну.

Або вони хотіли в це вірити.

Вікторія сиділа біля каміна й дивилася на вогонь. Їй здавалося, що полум'я говорить із нею — не словами, а образами. Вона бачила обличчя. Багато облич. Людей, які колись були в цьому готелі й зникли.

— Ви занадто багато думаєте, — сказав письменник, сідаючи поруч.

— Це моя робота.

— Це ваша слабкість.

Вона подивилася на нього.

— Ви теж багато думаєте, — сказала вона. — Інакше не писали б книг.

Він посміхнувся — сумно, але без образи.

— Я пишу книги, щоб не думати про те, що відбувається насправді.

— А що відбувається насправді?

Він довго мовчав.

— Не знаю, — сказав він. — Але я знаю, що ми всі пов'язані. Я відчуваю це.

— Як?

— Коли я дивлюся на вас, я бачу не просто людей. Я бачу частини однієї історії.