Глава 3

                      Те, що не має слідів

Момент, коли адміністратор сказав «я не використовую це слово», став точкою неповернення для всіх, хто був у залі.

Не тому, що він заперечував реальність.

А тому, що він визнавав: реальність існує, але вона не підлягає опису звичними категоріями.

Вікторія стояла біля дверей, тримаючи в руках папку з архіву, яку так і не віддала. Адміністратор дивився на неї, але погляд його вже не був спрямований на неї особисто — він намагався охопити всю кімнату одразу, ніби кожна людина в ній була частиною однієї складної схеми.

— Що ви маєте на увазі? — запитала Наталя.

Вона говорила тихо, але так, що кожен міг почути.

— Те, що ви називаєте «зникненням», — сказав адміністратор, — для цього місця є іншим процесом.

— Яким?

— Відокремленням.

Слово повисло в повітрі, важке й чуже.

— Відокремленням від чого? — запитала Вікторія.

Адміністратор не відповів одразу.

Він підійшов до столу, налив собі води з графіна, який стояв там ще з вечора. Випив повільно, ніби збирався з думками.

— Цей готель був побудований у 1912 році, — сказав він. — Його перший власник, Ян Корженевський, був інженером і захоплювався не лише архітектурою, але й філософією. Він вірив, що простір може впливати на людину не лише фізично, але й на рівні свідомості.

— Що це означає? — перебила Дарина.

— Це означає, що «Північ» був спроектований так, щоб створювати певний тип ізоляції. Не просто фізичну, а психологічну. Корженевський вважав, що людина, позбавлена зовнішніх орієнтирів, може побачити себе справжню.

— І що? — запитав фотограф.

— І він мав рацію, — сказав адміністратор. — Але не так, як він очікував.

Він зробив паузу.

— У 1917 році, під час революційних подій, у готелі зупинилася група людей, які тікали з Києва. Їх було сімнадцятеро. Коли сніг розтанув навесні, залишилося лише двоє. Решта зникли безслідно.

— Вони могли втекти, — сказав хтось із чоловіків.

— Не могли, — спокійно відповів адміністратор. — Дорога була заблокована до середини квітня. А в готелі не було жодних інших виходів, окрім тих, які ми маємо зараз. Двері були замкнені зсередини.

— І що сталося з тими двома?

— Вони ніколи не говорили про це. Але один із них залишив записку. Я вам її покажу, якщо хочете.

— Покажіть, — сказала Вікторія.

Адміністратор вийшов на кілька хвилин.

Коли він повернувся, у руках у нього була стара коробка, обв'язана мотузкою.

Він поставив її на стіл, розв'язав.

Усередині — кілька аркушів паперу, пожовклих від часу.

Він витягнув один.

— Це копія, — сказав він. — Оригінал зберігається в архіві. Але текст повністю відповідає оригіналу.

Він простягнув аркуш Вікторії.

Вона взяла його.

Почерк був дрібним, акуратним — належав людині освіченій, звиклій до письма.

Текст був таким:

«Ми втратили сімнадцять. Ми думали, що вони пішли. Але ми зрозуміли — вони не пішли. Вони стали частиною будинку. Будинок пам'ятає кожного, хто в ньому був. І коли він вирішує, що хтось має залишитися, він забирає цю людину. Не тіло. Не свідомість. А щось інше. Щось, що робить людину людиною. Будьте обережні. Не залишайтеся наодинці з будинком. Будинок любить тих, хто самотній».

Вікторія прочитала це двічі.

Потім передала аркуш Наталі.

— Це написано у 1918 році, — сказав адміністратор. — І з того часу в готелі зникло ще тридцять сім осіб.

— Тридцять сім? — перепитала блогерка. — Ви хочете сказати, що це місце...

— Я не хочу нічого говорити, — перебив адміністратор. — Я просто показую вам факти.

— Але ви вірите в це, — сказала Наталя.

Він подивився на неї.

— Я вірю в те, що бачу. А бачу я, що люди зникають у цьому готелі без жодних слідів. І щоразу — взимку, під час заметілі. І щоразу — коли вони залишаються наодинці.

— Тобто якщо ми будемо разом, ніхто не зникне? — запитала Дарина.

— Не знаю, — сказав адміністратор. — Але це найкраще, що ми можемо зробити.

Після цієї розмови ніхто не намагався вийти з зали.

Вони залишилися всі разом — збиті в одну групу, яка вже не була просто випадковим збігом людей.

Це було щось інше.

Система, яка почала усвідомлювати себе.

Вікторія сиділа на підлозі, притулившись спиною до дивана.

Перед нею лежала папка з архіву, яку вона так і не повернула.

Вона відкрила її на тій сторінці, де були записи про зниклих.

Імена.

Дати.

Кімнати.

І короткі позначки:

«не повернувся»

«не знайдено»

«без слідів»

Вона перечитала кожне ім'я.

І тоді помітила дещо, чого не бачила раніше.

Усі зниклі були записані одним і тим самим почерком.

Не різними — тим самим.

Наче одну людину записувала одна рука.

Але дати охоплювали майже тридцять років.

— Ви це бачили? — запитала вона адміністратора, показуючи на папку.

Він підійшов, глянув.

Його обличчя не змінилося.

— Бачив, — сказав він.

— Це один і той самий почерк.

— Так.

— Як це можливо?

Він довго мовчав.

— Не знаю, — сказав він нарешті. — Але це не єдина дивна річ у цьому готелі.

Вони вирішили дослідити другий поверх.

Це була ідея Наталі — і вона мала сенс.

Якщо будинок «пам'ятає» людей, як було сказано в записці, можливо, він зберігає якісь сліди.

Вони пішли всією групою — одинадцять осіб, які тепер трималися разом, ніби їх пов'язувало невидиме зобов'язання.

Другий поверх зустрів їх довгим коридором, вистеленим килимом, який колись був червоним, а тепер став сіро-бордовим.

Стіни були вкриті картинами — портретами невідомих людей.

— Хто це? — запитала Дарина, показуючи на одну з них.

— Колишні власники, гості, — відповів адміністратор. — Точніше — ті, чиї портрети залишилися.

— А інші?

— Інші не залишилися.

Вікторія підійшла ближче до однієї з картин.