Глава 2

                        Замкнене коло

Перше, що відчула Вікторія, коли світло згасло — не страх. Не паніку. І навіть не холод, хоча температура в залі ніби впала на кілька градусів за секунду.

Перше, що вона відчула — це час.

Він сповільнився. Розтягнувся. Став в'язким, як мед, і водночас гострим, як крига. Кожна мить тепер важила більше, ніж зазвичай. Кожен подих — довший.

У темряві хтось скрикнув. Коротко. Стримано. Ніби сам злякався власного голосу.

— Не рухайтеся, — сказав адміністратор.

Його голос прозвучав із того самого місця, де він стояв хвилину тому. Вікторія відзначила це: він не зробив жодного кроку в темряві. Він залишився на своїй позиції.

Це було або дуже дисципліновано, або дуже продумано.

— У когось є джерело світла? — запитав фотограф.

Його голос був спокійним. Професійним.

— У мене телефон, — відповіла Дарина.

— У мене теж, — сказав хтось із пари.

— Тоді вмикайте, — сказав адміністратор. — Але не всі одночасно. По черзі.

Вікторія почула клацання. Синє світло від екрана вирвало з темряви обличчя Дарини — напружене, з широко розплющеними очима.

— Добре, — сказав адміністратор. — Тепер наступний.

Ще один телефон. Ще одне обличчя — чоловік із пари. Він тримав телефон тремтячою рукою.

— Не світіть в очі, — тихо сказала Наталя. — Це дезорієнтує.

Вона говорила спокійно, але Вікторія чула в її голосі те, що інші могли не помітити: контрольовану напругу, яка ледь стримувалася.

— Телефонуйте, — сказав хтось із гостей. — Викликайте допомогу.

— Немає сигналу, — відповіла Дарина.

— Перевірте ще раз.

— Я перевірила. Немає.

Повисла тиша. Вона була такою густою, що Вікторія майже могла її скуштувати.

— У мене теж немає, — сказав чоловік із пари.

— І в мене, — додав фотограф.

— Може, це через заметіль? — запитала жінка з пари. Її голос був тоншим, ніж раніше.

— Можливо, — відповів адміністратор. — Але краще не розраховувати на зв'язок найближчим часом.

Вікторія мовчала. Вона тримала телефон у кишені, але не поспішала його діставати. Вона чекала.

Чекала, поки очі звикнуть до напівтемряви.

І поки інші почнуть говорити те, що не збиралися говорити при світлі.

Камін догоряв.

Червоне світло від вугілля кидало на стіни довгі, танцюючі тіні. Вони здавалися живими — вони рухалися не зовсім так, як мали б, якщо врахувати напрямок вогню.

Вікторія сиділа на підлозі, притулившись спиною до стіни. Вона обрала це місце не випадково: звідси вона бачила всіх.

Адміністратор стояв біля входу в залу. Його обличчя було в тіні, але Вікторія бачила його руки — вони були схрещені на грудях. Закрита поза.

Оборонна.

Наталя сиділа навпроти каміна, на старому дерев'яному стільці. Її постава була ідеально прямою. Вона не спиралася на спинку. Вона була готова встати будь-якої миті.

Дарина ходила по кімнаті. Нервово. Незграбно. Ступала від каміна до вікна, від вікна до дверей. Її тінь бігала по стінах, множилася, зникала.

— Перестань, — сказав письменник.

Він сидів у кутку, притулившись до стіни так само, як Вікторія. Але його поза була іншою — він не дивився на кімнату. Він дивився в одну точку, ніби намагався побачити щось за стіною.

— Що? — різко запитала Дарина.

— Ходити. Це нервує.

— Мене це заспокоює.

— Тебе це не заспокоює. Ти просто не можеш стояти на місці.

Дарина зупинилася. Її обличчя змінилося — з напруженого на зле.

— А ти, значить, можеш? — запитала вона. — Просто сидиш і дивишся в стіну, ніби там фільм показують?

Письменник не відповів. Він навіть не подивився на неї.

— Може, ти знаєш, що сталося? — продовжувала Дарина, роблячи крок до нього. — Ти ж письменник. Ти пишеш про таке. Може, це твій сценарі.

    У залі стало тихо.

Вікторія помітила, як кілька людей напружилися одночасно. Як фотограф повернув голову. Як чоловік із пари міцніше стиснув руку своєї супутниці.

Письменник підвів голову. Повільно. Спокійно.

— Я пишу вигадані історії, — сказав він. — Я не керую реальністю.

— Але ти знаєш, як це працює.

— Я знаю, як працює напруга. Я знаю, що люди в стресових ситуаціях починають шукати винних. І що найчастіше вони звинувачують тих, хто мовчить.

Дарина відкрила рота, щоб відповісти, але Вікторія випередила її:

— Він правий.

Усі обернулися до неї.

Вона не підвелася. Вона не підвищила голос. Вона просто сказала це, і слова повисли в повітрі, як дим від каміна.

— Ми зараз у ситуації, коли інформації мало. Коли немає відповідей. Коли кожен намагається створити своє пояснення. Це нормально. Але це також небезпечно.

— Що ви пропонуєте? — запитав фотограф.

Вікторія на мить замислилася.

— Я пропоную не ділитися на групи. Не створювати ворогів. І не приймати рішень на основі емоцій.

— А що ми маємо робити? — запитала жінка з пари. — Просто сидіти й чекати?

— Так, — сказала Вікторія. — Просто сидіти й чекати. Але з розумом.

Вона підвелася. Обвела поглядом кімнату.

— Ми маємо з'ясувати, хто тут є насправді. Хто зайшов сюди випадково, а хто — ні. Хто знає більше, ніж говорить. І хто має причину боятися темряви більше, ніж інші.

Тиша після її слів була важкою.

Вікторія бачила, як змінюються обличчя. Як хтось опускає очі. Як хтось, навпаки, дивиться на неї занадто пильно.

Адміністратор зробив крок уперед.

— Це не допоможе, — сказав він. — Ви не поліція. Ви не слідчий.

— Я журналістка, — відповіла Вікторія. — Моя робота — ставити запитання й шукати відповіді.

— Це не робота. Це небезпека.

— Усе, що ми робимо зараз, — небезпека. Але краще небезпека з інформацією, ніж без неї.

Адміністратор хотів щось сказати, але Дарина його випередила:

— Я згодна. Давайте поговоримо. По-справжньому.