Вступ

Сірий світ за вікном не обіцяв нічого доброго.

Вікторія Левченко відірвала погляд від засніженої дороги й подивилася на навігатор. До готелю «Північ» залишалося ще близько двадцяти кілометрів, але погода стрімко погіршувалася. Те, що ранком здавалося легким снігопадом, тепер перетворилося на справжню заметіль.

— Як думаєш, ми встигнемо? — запитала вона водія, немолодого чоловіка з втомленими очима, якого найняла у Львові.

Той лише хмикнув:

— Пані, я б на вашому місці подумав, чи варто взагалі туди їхати. Місцеві кажуть, що «Північ» — це не готель, а прокляте місце. Там люди зникають.

Вікторія ледь помітно посміхнулася. Вона чула ці легенди. Власне, саме через них вона й опинилася тут, у старому позашляховику, що плентався вузькою гірською дорогою. Як журналістка, яка спеціалізувалася на містичних розслідуваннях, вона не могла пропустити таку тему.

— Ви вірите в ці історії? — запитала вона.

Водій довго мовчав, вдивляючись у дорогу.

— Я вірю в те, що бачу, — нарешті відповів він. — А бачу я, що ми ледь не з'їхали в прірву хвилину тому. Краще пристебніться.

Вікторія виконала пораду. Вона дістала з рюкзака диктофон і перевірила заряд. Зазвичай вона записувала свої враження одразу після прибуття на місце, але цього разу вирішила почати раніше.

«Двадцять сьоме грудня. Я їду в готель “Північ”, що в Карпатах. Кажуть, це місце має погану репутацію, — говорила вона тихо. — За останні п’ятнадцять років тут безслідно зникло щонайменше четверо людей. Поліція не знайшла жодних слідів. Офіційна версія — нещасні випадки. Але я маю інформацію, що всі вони зникли за однакових обставин...»

Вона вимкнула запис, коли помітила, що водій стурбовано дивиться в дзеркало заднього виду.

— Щось не так? — запитала вона.

— Здається, за нами хтось їде, — відповів він. — Але я не бачу фар. Дивно.

Вікторія обернулася. Дорога позаду була порожньою. Лише біла пелена снігу, що кружляв у повітрі.

— Можливо, вам здалося.

— Можливо, — невпевнено погодився водій.

Вони продовжили шлях у тиші, і Вікторія вже майже забула про цей інцидент, коли за півгодини вдалині з’явилися обриси готелю. «Північ» стояв на скелястому виступі, оточений густим лісом. Це була велика кам’яна будівля у стилі модерн початку ХХ століття, з високими вузькими вікнами та гострим дахом, який майже зливався з навколишніми вершинами. Сніг щільно вкривав стіни, перетворюючи готель на частину зимового пейзажу.

Але Вікторія відразу помітила дещо дивне: у вікнах не горіло жодного вогника. Готель здавався порожнім.

— Тут ніби ніхто не живе, — пробурмотів водій.

— Ми домовлялися про бронювання, — сказала Вікторія, хоча в її голосі з’явилися нотки сумніву. — Мені підтвердили, що готель працює.

Вони зупинилися перед масивними дубовими дверима. Вітровище тут було сильнішим, і Вікторія ледь втрималася на ногах, виходячи з машини. Вона підійшла до дверей і смикнула за ручку. Ті не піддалися.

— Зачинені? — здивувався водій. — То що тепер?

Вікторія постукала. Їй здалося, що пройшла ціла вічність, перш ніж за дверима почулися кроки. Важкі, неквапливі. Потім клацнув замок.

Двері відчинилися, й на порозі з’явився високий чоловік років шістдесяти з сивим волоссям і глибокими зморшками на обличчі. Він дивився на Вікторію холодним, оцінюючим поглядом.

— Ви пані Левченко? — запитав він, і голос його звучав несподівано низько для його віку.

— Так. Ви пан Ковальчук, власник?

Чоловік кивнув і відступив убік, пропускаючи її всередину. Вікторія переступила поріг, і в наступну мить її огорнуло тепло великого холу. Тут, на відміну від похмурого зовнішнього вигляду, було затишно: горів камін, біля стін стояли м’які крісла, на столах лежали свіжі квіти.

Але господар не чекав, поки вона оговтається. Він уже дивився повз неї на водія, який лишився біля машини.

— Ваш водій має повертатися, — сухо сказав він. — Дорогу скоро замете повністю. Якщо він не виїде зараз, то застрягне тут на кілька днів.

Вікторія кивнула, підійшла до водія й швидко розрахувалася, подякувавши за дорогу. Той не став довго затримуватися й майже одразу сів у машину. Вона дивилася, як червоні вогні тануть у білій імлі, і в її грудях раптом заворушилося недобре передчуття.

Коли вона повернулася в готель, двері за нею зачинилися з глухим стуком.

— Проходьте до холу, — сказав Ковальчук. — Скоро вечеря. Решта гостей уже в зборі.

Вікторія здивувалася. Вона думала, що в готелі майже нікого немає, але коли ввійшла до великої вітальні з каміном, то побачила близько десяти людей. Вони сиділи в різних куточках кімнати — хтось читав книгу, хтось гортав телефон, двоє розмовляли біля вікна.

Усі погляди на мить зупинилися на ній, коли вона зайшла. Але ніхто не привітався. Вікторія відчула себе незручно.

— Прошу, пані Левченко, — сказав господар, вказуючи на вільне крісло біля каміна. — Влаштовуйтеся. За пів години подадуть вечерю.

Вона сіла, роздивляючись обличчя інших гостей. Ось чоловік років сорока з бородою — він читав книгу й не піднімав очей. Ось молода пара — вони трималися за руки й шепотілися. Поряд із ними сиділа жінка з короткою стрижкою, яка виглядала так, ніби щойно вийшла з військової частини: пряма постава, пильний погляд, відсутність зайвих жестів.

А ще була дівчина з камерою на шиї — блогерка, мабуть, подумала Вікторія. У неї було яскраве волосся та викликаюча посмішка. Вона одразу ж підскочила до Вікторії.

— О, новенька! — майже закричала вона. — Привіт! Я Дарина. Теж журналістка? Чи просто туристка? Агов, це ж ви та сама Вікторія Левченко, яка писала про зниклих у Чорнобильській зоні? Я вас упізнала!

Вікторія ледь не здригнулася від такого натиску, але ввічливо посміхнулася.

— Так, це я. Ви...

— Я веду блог про містичні місця України, — швидко сказала Дарина. — Приїхала сюди, бо чула про «Північ»! Нарешті хтось адекватний тут з’явився. Бо ці, — вона кивнула на решту гостей, — або мовчуни, або диваки.