Частина 2.

— То ми... ми справді в космосі? — глухо, майже пошепки видавила Еліс Вудс, не здатна відвести зажаханого погляду від прозорої чорної прірви.

— У космосі, — сухо й важко карбував кожне слово Річард Кросс, чий голос ледве стримував панічний глухий тріск. — І якщо цей жах за вікном мені не мариться... ми на межі загибелі. Чи хтось іще бачить це пекло?!

— Бачимо! Всі бачать, дідько б його взяв! — нервово вигукнув Девід Чен, міцно стискаючи тремтячі кулаки.

Інші з ним погодились. 

— І що далі?! — істерично гаркнув Леон Вальтер, озираючись довкола дикими очима. — Будемо стояти мов кілки й чекати, поки ця залізна труна остаточно розпадеться на шматки?!

— Я не знаю! — з розпачу вихопилося в Емми Нортон, яка відчайдушно обхопила голову руками. — Чорт забирай, ніхто з нас нічого не знає після цього бісового сну, крім власних імен!

— Той голос... штучний інтелект! — зачепилася за останню надію Зої Картер. — Він мусить дати нам інструкції! Він же витягнув нас із того світу не для того, щоб ми тут просто здохли від паніки!

— Тоді треба негайно знайти спосіб із ним зв'язатися! — підхопив Олівер Грін, подаючись уперед.

— Рушаймо коридором! Шукайте будь-який вцілілий термінал чи щось що схоже на пристрій зв’язку, мерщій! — рішуче закликала Ноа Сайлас, перекриваючи шум аварійної сирени.

Усі двадцятеро вцілілих — знесилені, рушили слідом за Ноа довгим, масивним коридором. Тим що залишилося від кріокільця. Простір довкола був монументальним і водночас моторошним: вигнуті титанові переборки, за якими вгадувався колосальний каркас «Оракула», створювали відчуття перебування всередині велетенського металевого страхіття. Уздовж стін проганялися пучки силових кабелів, що тьмяно пульсували синьою індикацією, та пошкоджені від вібрації трубопроводи, з яких усе ще зі свистом виривалися струмені якогось газу й висіли пластівці паморозі.

Наслідки кінетичного удару метеорита були повсюдними: металева підлога місцями вигнулася хвилями, змушуючи людей переступати через розхитані пластини, а перегородки між секціями мали глибокі тріщини та випалені сліди від коротких замикань. Морок розсікало лише багряно-золотисте сяйво аварійних плафонів, яке ритмічно блимало, кидаючи хиткі, видовжені тіні на заіндевілі стіни. У повітрі стояв важкий, гострий запах озону, горілої ізоляції та синтетичного хладагента, від якого дерло в горлі й перехоплювало подих. Люди крокували поволі, насторожено оглядаючись навсібіч і чіпляючись за оголені поручні, поки гул аварійної сирени лунав у їхніх головах невблаганним нагадуванням про крихкість їхнього притулку серед бездонного космосу.

— Сюди! — прорізав тривожне гудіння сирен вигук Ліам Сміт. Дівчина завмерла біля стіни, вказуючи на трохи понівечену консоль. — Тут термінал! Здається, він ще живий!

Натовп знесилених людей миттю обступив масивний металевий блок, вмонтований у титанову переборку. Його захисне скло було вкрите сіткою дрібних тріщин, а з-під вигнутої панелі пахло спаленою проводкою. На пошкодженому сенсорному екрані хаотично блимав, б’ючись у судорогах короткого замикання, криваво-червоний рядок системного збою:

[ПОМИЛКА_ШІ // ЗБОЇ_ПАМ’ЯТІ: КРИТИЧНИЙ ЗБІЙ ІНТЕРФЕЙСУ // ВТРАТА ЗВ’ЯЗКУ З СЕРВЕРОМ ЯДРА]

— Хтось... хтось знає, як це розблокувати? — тремтячим голосом запитала Клара Брукс, боязко відступаючи на крок і нервово стискаючи замерзлі пальці.

— Зараз з'ясуємо, — похмуро буркнув Генрі Блейк. Він рішуче проштовхнувся вперед і почав навмання гатити товстими пальцями по підсвічених аварійних клавішах. — Давай же, чортова залізяко, оживай!

— Відійди, Генрі, цим ти нічого не доб’єшся! — владно перебила його Ліам. Вона м'яко, але непохитно відштовхнула члена екіпажу й подалася вперед. Її пальці, підкоряючись раптовому м'язовому рефлексу, точним і швидким рухом затиснули комбінацію з трьох механічних клавіш.

Технічні кнопки терміналу засяяли зеленим кольором, після чого криваве сповіщення згасло. Екран на мить вицвів до сліпучо-білого, після чого на чорному фоні по ньому стрімким потоком побігли зелені рядки перезавантаження операційної системи терміналу.

— Ого... Звідки ти знаєш цей код? — ошелешено витріщився на неї Генрі.

— Я... я не знаю, — тихо відповіла Ліам, спантеличено розглядаючи власні тремтячі пальці. — Руки самі зробили. Схоже, навички повертаються швидше за пам'ять.

Рідкокристалічний екран здригнувся, і по ньому тонкими, блідо-смарагдовими нитками пробігла смуга завантаження. Натовп навколо термінала затамував подих. Коли світла лінія нарешті добігла кінця, вихідний динамік над їхніми головами вибухнув сухим, тріскучим хрипом, який за мить викристалізувався у знайомий, позбавлений людських емоцій голос:

— Увага! Критична аномалія цілісності секції! — гримів штучний інтелект крізь перешкоди ефіру. — Усі вцілілі одиниці персоналу зобов’язані негайно залишити аварійний контур і розпочати екстрену евакуацію з деформованого кільця!

— Та як, чорт забирай, ми маємо це зробити?! — перекриваючи завивання сирени, відчайдушно вигукнув Артур Гастінгс, лихоманково озираючись довкола. — Ми ж навіть не пам’ятаємо топографії цього клятого корабля!

— Дотримуйтесь єдиного доступного маршруту в протилежний кінець галереї, — безперервно карбував ШІ, поки багряне світло ламп загрозливо пульсувало на заіндевілих переборках. — Мета: транспортна шахта, що зв'язує центральний хребет «Оракула» з даним сектором. Орієнтир — зелений сигнальний маяк над шлюзом. Покваптеся. Час до повної декомпресії вичерпується.