Один із нас

Богдан Прокопюк – звичайний продавець-консультант в магазині електронної техніки – повертався звичною дорогою додому. Цю дорогу він знав настільки добре, що вже кілька разів на повному автопілоті пішки повертався додому з роботи п’яний до свинячого писку. Таке бувало, але рідко. І щоразу йому було до біса соромно за свою поведінку, хоча насправді найгірше, що він в такі моменти міг зробити – заснути у розпалі посиденьок, а потім спросоння – тупо уп’ялитись у стелю, байдужий до всіх розмов. Особливість цієї дороги була в тому, що вона могла проходити двома шляхами – коротким і довгим. І, як нам звично ще з дитинства, короткий шлях не дуже безпечний. В даному випадку він проходив через гаражі, де часто тусувались всякі відморозки. І Богдану до біса щастило ніколи не напоротись на них. Проте тому, кого він зустрів ввечері одинадцятого жовтня, пощастило набагато менше.

Чоловік у чорному легкому пальто, з побитим обличчям, з якого ще юшила кров, сидів біля гаражів просто на землі. Богдан не встиг його добре розгледіти, проте його доброта сказала йому, підсвідомо, що цій людині треба допомогти. І він так зробив. Звичайно, багато з нас – і не треба собі брехати, -- пішов би мимо, ніби не помічаючи нічого. Ми завжди так проходимо мимо тих, хто просить милостиню. Мимоволі робимо вигляд, що за щось так задумались, ніби і не помітили. І я цілком упевнений, що Богдан зробив би так само кілька років тому. Проте саме в цей день в нього було щире бажання зробити щось хороше і бути комусь потрібним. Тому він підійшов до незнайомця.

--- Я можу чимось допомогти?

--- Так, скажи, де тут є бар, -- відповів доволі саркастично незнайомець, витираючи рукавом кров із носа.

--- Може я подзвоню в поліцію?

Богдан уже був готовий дістати телефон.

--- Ні, я серйозно. Не треба поліції, просто скажи, де тут бар.

--- Вам би в лікарню.

Богдан почав перейматись. При чому йому не було страшно за себе, не було страшно за здоров’я незнайомця. Йому було страшно, що навіть тут він не був нікому потрібен.

--- І повірте, ви мені дуже допоможете, якщо складете мені компанію.

Запала мовчанка. Згодьтесь, вас теж не щодня побита людина запрошує на пиво.

--- Я пригощаю, -- додав незнайомець.

--- Але вам би краще в лікарню. Що з вами сталось? Давайте я подзвоню в лікарню. У вас шок…

--- Мене пограбували.

--- Тоді краще поліцію.

--- Друже, повір. За тим порожнім гаманцем, що був у мене в кишені – ніхто з поліцейських з собаками бігати не буде.

--- А документи?

--- Їх там не було.

--- Але вас побили? Ви встигли розгледіти нападників?

--- Мені так здається, що ти або приватний детектив, або параноїк.

--- З чого це?

--- Бо ви за мій вкрадений гаманець переживаєш більше, ніж я.

--- Я просто… хочу допомогти.

--- Тоді ходімо в бар і я пригощу тебе пивом. І так ми швидко забудемо всю цю історію. Ну точніше, я забуду.

--- Але вас же пограбували. Я не хочу вас образити, проте може краще я заплачу?

--- Та ні. В мене є гроші. Ті три ідіота були настільки недалекими, що забрали пустий гаманець.

--- Вони навіть не перевірили, чи там щось є?

--- Та ні, вони перевірили. І їм навіть… скажімо, так здалось, що там є щось. Проте насправді то не зовсім так. Тому давай скоріше забиратись звідси, доки ці покидьки не повернулись ще раз.

І після цього ця нестандартна парочка відправилась у найближчий генделик, де продавали паскудне, хоча і дешеве, пиво. І ви можете сказати, що цього просто не могло бути, що так у житті не буває. Це ваша справа. Але я мушу зазначити, що життя – дійсно дивна і непередбачувана штука.

В барі вони познайомились. Незнайомця звали Максим. Проте він неохоче говорив про те, звідки він і хто він. Одне було зрозуміло точно – він не місцевий. Про всі вулиці і райони міста, про які говорив Богдан доводилось розказувати по кілька разів, бо Максим у них не розумівся. Та з іншого боку, це було Богдану на руку. Давно він хотів зустріти людину, що буде в чомусь менш обізнана, ніж він, а головне – уважно слухатиме його.

--- І все ж, де ти працюєш?

Максим зробив ковток пива і неохоче відповів:

--- Та навіщо тобі знати. В мене нецікава робота.

--- Ну тоді я тебе буду цілком розуміти.

--- Та навіщо тобі то треба?

--- Просто я тобі стільки розказав про своє життя, а ти не особливо і говориш про щось.

--- Просто мені нема чого сказати. В мене надто порожнє минуле.

--- Та скажи. У будь-якому випадку, я вже доволі п’яний, тому не факт, що завтра згадаю нашу розмову, -- посміхнувся Богдан.

--- Ти не повіриш, що мої слова правда, -- Максим закурив цигарку.