Розділ 11

Повідомлення від Макара приходили щодня.

Не нав’язливо. Не тиснучи.
Просто: “Ти як?”
Або: “Сьогодні місто пахне дощем. Тобі б сподобалось.”
Або: “Я знаю місце, де готують найкращий тарт із грушею.”

Я відповідала не одразу. І не завжди довго.
Але відповідала.

На п’ятий день він написав коротко:

“Давай без загадок. Вечеря. Просто вечеря. Без політики, без таємниць. Я обіцяю.”

Я дивилась на екран довше, ніж потрібно.

І написала: “Добре.”

***

Ресторан був невеликий, з теплим світлом і темними дерев’яними столами. Захований у вузькій вуличці неподалік центру Львів. З вікон відкривався вид на старі кам’яниці, а всередині пахло вином і розмарином.

Я прийшла трохи раніше.

Макар уже сидів за столиком біля вікна.

Без барної стійки між нами. Без гулу музики. Без темряви.

Просто він.

— Ти прийшла, — каже він, підводячись.

— Ти був наполегливим.

— Я вважаю це була послідовність, — усміхається.

Я сідаю навпроти. Світло тут м’яке, і я вперше бачу його обличчя без клубних тіней. Воно спокійне. Зосереджене. Трохи втомлене.

— То це не допит? — питаю.

— Ні, — він піднімає руки в примирливому жесті. — Сьогодні я просто чоловік, який запросив жінку на вечерю.

— Просто?

— Майже.

Я не стримую легку усмішку.

Офіціант приносить воду. Ми замовляємо страви. Розмова спочатку обережна — про місто, про те, як я звикаю, про те, що він любить малювати рано-вранці, коли вулиці ще порожні.

— Ти завжди такий спокійний? — питаю.

— Ні, — відповідає чесно. — Просто ти викликаєш у мені бажання бути спокійним.

Серце робить дивний, теплий рух.

— Гарна відповідь.

— Це не відповідь. Це правда.

Він дивиться прямо. Не ховається.

І я дозволяю собі на мить забути все інше.

— Макаре, — кажу тихіше. — То хто ж ти?

Він не відводить погляду.

— Журналіст, який любить лізти не в свої справи. Але в загальному, я простісінький журналіст.

— І це вся правда?

Пауза.

Він повільно вдихає.

— Я справді журналіст. Я працюю з матеріалами, які не всім подобаються. Я справді досліджую схеми, пов’язані з великим бізнесом. І я справді опинився тут через це.

— Але?

Його губи ледь помітно стискаються.

— Але не все, що я роблю, можна вписати в стандартну колонку “професія”.

Це не заперечення. І не повна правда.

Я це відчуваю.

— Ти пов’язаний із моїм батьком? — питаю прямо.

— Особисто — ні.

Він каже це спокійно. Занадто спокійно.

— А опосередковано?

Його погляд на мить змінюється. Ледь.

— Усі, хто працює з великими фінансовими розслідуваннями в Європі, так чи інакше перетинаються з тінями Парижа.

Париж.

Слово зависає між нами.

— Ти жив там? — питаю.

— Колись. Довго.

Він більше нічого не додає.

І я вирішую не тиснути.

Бо сьогодні — просто вечеря.

Максим

Того ж вечора Максим сидить у квартирі, перед ноутбуком.

Світло в кімнаті вимкнене. Лише екран освітлює його обличчя.

Файл відкритий.
Ім’я: Макар (прізвище приховане в базі).
Місце народження — невідоме.
Офіційні дані — фрагментарні.

Максим глибше вдивляється в новий документ, який йому щойно переслали.

Прийомні батьки.
Місце проживання — Париж.
Загинули в автокатастрофі.

Дата.

Він завмирає.

Та сама ніч.

Та сама дата, коли загинула їхня мати.

Його щелепа напружується.

Далі — ще гірше.

Прийомний батько Макара був консультантом у фінансовій структурі, що працювала з фондом, пов’язаним із компанією їхнього батька.

Не напряму. Через два прошарки компаній.

Але зв’язок є.

Максим відкидається на спинку стільця.

— Чорт…

Він бере телефон. Довго дивиться на ім’я “Розі”.

Не дзвонить.

Натомість відкриває ще один файл.

Фото з Парижа. Благодійний прийом.
На задньому плані — їхній батько.
За два столи далі — чоловік, схожий на прийомного батька Макара.

Світ стискається в тонку лінію.

Максим тихо каже в порожню кімнату:

— Ти хто такий насправді…

***

У ресторані я сміюся.

Справжньо. Легко.

Макар розповідає, як одного разу переплутав замовлення і замість еспресо подав людині подвійний шот чогось значно міцнішого.

— І що сталося?

— Він залишив чайові втричі більші.

— То це була стратегія?

— Можливо, — він нахиляється ближче. — Я іноді дозволяю людям думати, що все — випадковість.

Я дивлюся на нього уважніше.

— А що в тобі не випадковість?

Його погляд стає глибшим.

— Те, що я сиджу тут.

Тиша між нами не напружена.

Вона тепла.

— Ти шкодуєш, що написав мені? — питаю.

— Ні.

— Навіть якщо я — складна історія?

Він усміхається ледь помітно.

— Я не боюся складних історій, Розі. Я боюся порожніх.

Серце стискається.

І я раптом усвідомлюю, що хочу вірити йому.

Не тому, що він ідеальний. А тому, що він не намагається ним здаватися.

***

Пізніше, коли він проводить мене додому, сніг тихо падає на бруківку.

— Я не прошу довіри, — каже він біля під’їзду. — Я прошу часу.

— Це чесно.

— Я не ворог тобі.

— Я це відчуваю, — тихо відповідаю.

Він завмирає на мить.