Розділ 10

Ми сидимо на кухні.

Світло приглушене. Годинник цокає надто голосно. Телефон із фото лежить між нами, як доказ того, що дитячі страхи більше не дитячі.

Максим довго мовчить.

Я не тисну.

— Ти питала про документ, — нарешті каже він. — Але це не з нього все почалось.

Його голос рівний. Надто рівний.

— Це почалось раніше. У день, який ти не пам’ятаєш повністю.

У грудях стискається.

— Я пам’ятаю… уривками, — тихо кажу. — Підвал. Сирість. Мамині руки.

Він киває.

— Тебе викрали, коли тобі було дев’ять. Офіційно — спроба викупу. Неофіційно — тиск на батька через його партнерів.

Я не дихаю.

— Батько тоді відмовився платити одразу. Він хотів “вирішити питання по-своєму”. Мама не витримала. Вона знайшла, де тебе тримають.

— Сама? — мій голос ламається.

— Сама.

Він стискає пальці.

— Я знав. Я чув їхню розмову. Вона сказала мені залишитись вдома. Я… послухався.

В його очах вперше з’являється щось живе. Провина.

— Вона вивела тебе. Майже. Один із тих чоловіків повернувся раніше.

У моїй пам’яті щось ворушиться.

Темрява.
Запах бензину.
Мамин голос: “Біжи”.

— Він націлився на неї, — продовжує Максим тихо. — А ти… ти кинулась.

Я заплющую очі.

Тепер я бачу це.

Не чітко. Але достатньо.

— Я штовхнула його, — шепочу.

Максим киває.

— Він не очікував. Рука здригнулась. Постріл.

Тиша в кімнаті стає нестерпною.

— Куля призначалася не їй, — додає він.

Моє серце стискається до болю.

— Я… я хотіла допомогти…

— Ти була дитиною! — раптом різко каже він. — Дев’ятирічною!

Він відвертається.

— Але я довго цього не бачив.

Його голос знову стає тихим.

— Я бачив тільки одне: якби ти не втрутилась — можливо, він би не вистрілив. Можливо, вона встигла б щось зробити. Можливо…

— Ти мене ненавидів, — кажу я, не як питання.

Він не заперечує.

— Так.

Слово падає важко.

— Я ненавидів тебе за те, що ти жива. За те, що вона померла замість тебе. За те, що ти нічого не пам’ятаєш, а я пам’ятаю все.

Сльози повільно котяться по моїх щоках, але я не витираю їх.

— Ти перестав дивитися на мене тоді, — шепочу. — Я думала, це через батька.

— Частково, — зізнається він. — Але правда в тому, що мені було легше злитися на тебе, ніж на себе.

Він дивиться прямо в очі.

— Я міг піти з нею. Міг не слухатися. Міг викликати поліцію. Міг зробити щось.

— Ти теж був дитиною, — кажу я.

— Ні, Розі. Мені було сімнадцять. Я розумів достатньо.

Його голос ламається вперше.

— А потім я дізнався, що батько знав більше, ніж казав. Що він уже мав інформацію, де тебе тримають. Що він не поспішав.

Я завмираю.

— Він дозволив їй піти самій?

— Він розраховував на переговори. На контроль. На свій план.

— А мама?

— Вона обрала тебе.

Сльози стають гіркими.

— І тоді я зрозумів, — продовжує Максим. — Що її смерть — не твоя вина. І навіть не повністю того чоловіка.

— А чия?

Він дивиться в темряву за вікном.

— Системи, яку батько будував роками.

Мені стає холодно.

— Документ, який він хотів, щоб я підписав десять років тому, — це була згода на участь у новій схемі. Ті самі “освітні проєкти”. Ті самі фонди.

— І ти відмовився.

— Я сказав, що не стану частиною того, що вже забрало маму.

Я ковтаю повітря.

— А я?

Він дивиться на мене довго.

— Ти була його страховкою.

Серце пропускає удар.

— Шлюб із Натаном — це союз. Захист. Контроль. Ти — міст між двома структурами.

— Тому мене викрали тоді?

— Так.

— І тепер…

— Тепер ти знову вийшла з-під контролю.

Тиша опускається важко.

— Чому ти ніколи не сказав мені? — питаю я.

— Бо ти й так жила з провиною, навіть не пам’ятаючи всього. Я бачив це. Ти завжди намагалася бути “правильною”. Зручною. Безпечною.

Він видихає.

— Я ненавидів тебе. А потім я ненавидів себе за це. І я пішов, бо інакше зламався б поруч із вами.

Я повільно встаю й підходжу ближче.

Він напружується, ніби не знає, що я зроблю.

Я обіймаю його.

Спочатку він завмирає.

Потім обережно обіймає у відповідь.

— Я не пам’ятала пострілу, — шепочу. — Але я завжди боялась різких звуків. І темряви.

— Я знаю, — тихо каже він.

Ми стоїмо так довго.

— Максе, — кажу нарешті. — Якщо це все правда… якщо батько причетний… ми не можемо просто жити тут рік і вдавати, що це канікули.

Він відступає, дивиться серйозно.

— Ти впевнена, що хочеш це розкопувати?

Я думаю про мамин светр у шафі.
Про браслет.
Про фото з погрозою.
Про Натанів голос.

— Якщо мама тоді ризикнула заради мене, — кажу твердо, — я не буду жити так, ніби її смерть була просто випадком.

Максим повільно киває.

— Тоді нам потрібні союзники.

— Макар, — тихо кажу я.

Він стискає щелепу.

— Я йому не довіряю.

— Я теж. Але він знає більше.

Максим дивиться на телефон із фото.

— Тоді ми граємо обережно. Ніхто більше не діє сам.

Я киваю.

Але всередині вже розумію:

Правда про маму — це лише перший шар.

І якщо тоді постріл був випадковим — то, можливо, вся система навколо нас ніколи не була такою.