Розділ 9

Я дивлюся на нього довго. Мені хочеться розвернутися і піти. Хочеться, щоб усе це було надто складним для мого “року свободи”.

— Зупинити? — перепитую тихо. — Що саме?

Макар не відводить погляду.

— У твого батька зараз проблеми не лише з компанією, — каже він рівно. — І весілля з Натаном — це не просто фінансове злиття.

Ім’я ріже слух.

— Не вимовляй його так спокійно, — різко відповідаю я. — Ти говориш так, ніби знаєш усе.

— Я не знаю всього, — спокійно каже він. — Але знаю достатньо, щоб зрозуміти: твоя поява у Львові — це не втеча. Це хід.

Я нервово всміхаюсь.

— Я — не шахова фігура.

— Ні, — заперечує він. — Ти — та, через кого можуть впасти кілька інших.

Мовчання між нами стає густим.

— Поясни, — кажу я. — Без загадок.

Макар повільно видихає.

— Твій батько співпрацює з людьми, які відмивають гроші через культурні й освітні проєкти. Курси. Гранти. Малий бізнес. Львів — одна з точок.

У мене холоне всередині.

— Курси… — повторюю я.

Марта.

Курси кондитерства.

— Ти хочеш сказати, що…

— Я хочу сказати, — обриває він м’яко, — що гроші, які “зникли” у твоєї нової подруги, могли бути не просто програні. А цілеспрямовано витягнуті.

— Її хлопець — ідіот-гравець, — автоматично відповідаю я.

— Або хтось, кому заплатили, — спокійно каже Макар.

Мене починає нудити від цієї думки.

— Це звучить як параноя.

— Твій брат теж так думав, коли поїхав десять років тому, — тихо додає він.

Я завмираю.

— Ти… знаєш, чому він поїхав?

Макар не відповідає одразу.

— Я знаю, що він відмовився підписати один документ. І після цього його частка “зникла”. Добровільно.

Моє серце починає калатати.

Макс ніколи не розповідав деталей. Лише “ми посварилися”.

— Ти перевіряв мене? — питаю холодніше.

— Я перевіряю всіх, хто опиняється поряд із цим прізвищем, — відповідає він без тіні вибачення. — Це частина моєї роботи.

— Якої саме роботи?

Він дивиться у вікно, де повз проходять люди, навіть не підозрюючи, що чиясь реальність щойно тріщить по швах.

— Я працюю з людьми, які збирають докази фінансових махінацій, — каже він нарешті. — Іноді — для журналістів. Іноді — для тих, хто готовий це розслідувати офіційно.

Мені стає холодно.

— І ти вирішив, що я стану тобі корисною?

— Я вирішив, що ти вже в небезпеці, — відповідає він тихо.

Я виходжу з клубу без прощання.

Повітря Львова здається різкішим, ніж учора. Я йду швидко, майже не відчуваючи ніг.

Якщо це правда…

Браслет.
Світло.
Капюшон.
Курси.
Втеча Макса.

Усе починає складатися у щось надто системне.

Телефон у кишені вібрує.

Номер незнайомий.

Я зупиняюсь під ліхтарем і відповідаю.

— Розабелла, — знайомий чоловічий голос. Спокійний. Впевнений.

Моє серце провалюється кудись униз.

— Натан?

— Я хвилювався, — каже він м’яко. Надто м’яко. — Ти ж знаєш, що Львів — не таке вже й безпечне місто.

Я мовчу.

— Ти забула вчора браслет застібнути, — додає він майже між іншим. — Треба бути обережнішою.

Світ навколо стихає.

— Звідки ти знаєш про браслет? — мій голос ледь чутний.

Пауза.

Легка.

Контрольована.

— Розі, — каже він. — Я знаю про тебе значно більше, ніж ти думаєш.

Зв’язок обривається.

Я стою посеред вулиці, під жовтим світлом ліхтаря, і вперше по-справжньому усвідомлюю:

Я не просто поїхала.
Я вийшла з-під контролю.

І тепер хтось намагається його повернути.

Телефон знову вібрує.

Повідомлення.

Фото.

Я відкриваю.

Це я. Вчора в клубі. Момент, коли світло вимкнулося.

І підпис:

“Рік — це довго. Не змушуй мене скорочувати терміни.”

Я відчуваю, як щось всередині мене перестає боятися.

Залишається тільки холодна ясність.

Якщо це гра —
то я більше не хочу бути фігурою.

Я набираю Максима.

— Ти вдома? — питаю швидко.

— Так. Що сталося?

Я дивлюся в темне вікно найближчої кав’ярні і бачу своє відображення.

Воно вже не розгублене.

— Нам потрібно поговорити. І ще… — роблю паузу. — Максе, ти колись відмовився підписати документ батька?

Тиша на тому кінці.

Довга.

— Хто тобі сказав? — тихо питає він.

Я піднімаю погляд на нічний Львів.

— Здається, моя свобода коштує дорожче, ніж ми думали.

І десь у глибині я вже знаю:

цей рік не буде про кохання.

Він буде про правду.

І про те, кому я насправді довірю своє серце —
коли все навколо почне валитися.