Розділ 8

Максим уже тримає мене за лікоть — не боляче, але достатньо впевнено, щоб я зрозуміла: він серйозний.

— Максе, зачекай, — кажу тихо. — Можливо, це просто злодій.

— Можливо, — погоджується він. — А можливо — ні.

Він різко переводить погляд на Макара. Та його це не зачіпає. Він не намагається сперечатись. Не намагається довести щось силою. Просто дивиться — уважно, зосереджено.

— Камери покажуть, — каже він. — Світло не “зникає” саме по собі. Це або технічна проблема, або хтось знає, що робить.

Його тон змінюється. Ледь помітно.
У ньому більше холоду, ніж було кілька хвилин тому.

Я дивлюся на нього і вперше думаю: він не просто бармен.

— У вас часто таке трапляється? — питає Максим.

— Ні, — коротко відповідає Марк.

Максим і Макар дивляться одне на одного так, ніби ведуть розмову без слів.
Я — між ними.

І раптом відчуваю, що це не просто про браслет.

Мій браслет.

Срібний, із гравіюванням всередині: “R. Будь сміливою.”
Подарунок мами на мої дев’ять.

Про нього знав лише батько.
І… наречений.

По спині проходить холод.

— Розі? — тихо кличе Максим.

— Я в порядку, — відповідаю автоматично. Але голос звучить надто тихо.

Новий знайомий дивиться на браслет. Його пальці завмирають у повітрі, ніби він хоче доторкнутися — але не робить цього.

— Це важлива річ, так?

— Дуже.

Він киває. І в цю секунду в його погляді з’являється щось інше. Не співчуття. Не цікавість.

Розрахунок.

Ніби він щойно зібрав ще одну деталь пазлу.

***

Ми все ж таки їдемо. Максим наполягає.

У машині Марта мовчить, що є ще дивнішим. Вона дивиться у вікно, стискаючи губи.

— Це не просто так, — каже вона нарешті. — Вимкнути світло на кілька секунд — це не “ой, вибило”.

Максим не відповідає. Його пальці стискають кермо.

— Ти думаєш, це… — починаю я.

— Я думаю, — перебиває він, — що наш батько нічого не обіцяв щодо спостереження.

Мені не подобається, як спокійно він це каже.

— Він дав мені рік.

— Він дав тобі рік без весілля, — поправляє Максим. — Не рік свободи.

Це звучить боляче.

— Ти сам пішов, пам’ятаєш? — тихо кажу я. — Ти відмовився від усього.

Машина завмирає на червоному світлі.

Максим повільно повертає голову до мене.

— І ти думаєш, я зробив це просто так?

Марта швидко втручається:

— Гей. Не сьогодні.

Але зерно вже впало.

***

Наступного дня я повертаюся в клуб.

Одна.

Я кажу Максиму, що йду гуляти містом. І це не зовсім брехня.

Львів пахне кавою і старим каменем. Я вдихаю глибше, намагаючись відчути — це мій вибір. Моє життя. Мій рік.

Макар сидить за дальнім столиком, не за баром.

Перед ним — скетчбук.

Він малює.

Я зупиняюсь на мить, спостерігаючи. Його рука рухається швидко, впевнено. Лінії — чіткі.

Він піднімає очі, ніби знав, що я прийду.

— Я до останнього не вірив, що ти прийдеш, — каже він.

— Я і не збиралась. Це вийшло спонтанно.

Я сідаю навпроти.

— Камери щось показали? — питаю.

Він на секунду вагається.

Лише на секунду.

— Обличчя не видно. Капюшон. Але рухи… професійні.

— Професійні?

— Людина знала, куди тягнутися. Не до сумки. Не до телефону. Саме до браслета.

Повітря стає важчим.

— Ти щось недоговорюєш, — тихо кажу я.

Він дивиться на мене довго.

Потім розвертає скетчбук і підсуває ближче.

На сторінці — я.

Вчорашня. У клубному світлі. З піднятим підборіддям і тривогою в очах.

Моє серце стискається.

— Ти… малював мене?

— З пам’яті, — відповідає він спокійно. — Я добре пам’ятаю обличчя.

Я ковтаю.

— І що ще ти добре пам’ятаєш, Макаре?

Він не усміхається цього разу.

— Те, що люди іноді тікають не лише від весіль.

Світ завмирає.

— Звідки ти…

— Твій наречений дуже впливовий, Розі.

У його голосі немає засудження. Лише факт.

— Я не працюю просто барменом, — додає він тихо. — І ти це вже зрозуміла.

Я відчуваю, як усередині щось тріскається.

— Ти з ним пов’язаний?

— Ні.

— З моїм батьком?

Тиша.

Надто довга.

— Я пов’язаний із тим, що відбувається навколо нього, — відповідає він нарешті. — І якщо ти тут, це означає, що ситуація складніша, ніж просто втеча нареченої.

Я підводжуся.

— Ти мав сказати раніше.

— Ти б не сіла зі мною.

Це правда. І це злить мене ще більше.

— Я допоміг тобі тоді не випадково, — продовжує він тихо. — І не через жалість.

— А через що?

Він дивиться так, що в грудях перехоплює подих.

— Бо ти — єдина, хто наважився піти проти нього відкрито.

Мій голос стає твердішим.

— Якщо ти частина гри мого батька — тримайся подалі.

Він підводиться повільно.

— Я не частина його гри, Розі. Я — частина того, що може її зупинити.

Я не знаю, вірити йому чи ні.

Але знаю одне:
все стало значно складніше.

Бо тепер це не просто якісь там таємниці.

Це — вузол із минулого, який затягується швидше, ніж я встигаю дихати.

І вперше я думаю:

Можливо, Макар з’явився в моєму житті не випадково.

І, можливо, найнебезпечніше в ньому — це те, що я хочу йому довіряти.