Розділ 7

Максим ще кілька секунд мовчить. Я бачу, як у ньому борються два бажання — забрати мене звідси просто зараз і дати мені право вирішувати самій.

— Ти його не знаєш, — нарешті каже він тихіше. Не докір. Факт.

— Тебе я теж не дуже то і знаю, — відповідаю я м’якше.

Він зітхає. Напруга в плечах трохи спадає.

— Я буду поруч, — каже він. — Просто… будь обережна.

Я киваю. І в цьому “будь обережна” значно більше, ніж здається.

Марта з’являється з нізвідки, розчервоніла, з блиском у очах.

— Ну? — вона переводить погляд з мене на Максима і назад. — Це той самий?

— Який “той самий”? — намагаюся звучати байдужо.

— Той, на якого ти дивилася так, ніби світ трохи зсунувся з осі.

Максим фиркає.

— Чудове формулювання.

— Він читає по губах, — тихо кажу я.

Марта на секунду завмирає.

— Це або дуже гаряче, або дуже підозріло.

— Обидва варіанти мені не подобаються, — сухо додає Максим.

Я ловлю себе на тому, що посміхаюся. Бо мені — подобається. Не “гаряче”. Не “підозріло”. А те, як він дивився. Наче вже щось знав. Наче я — не просто випадкова дівчина в клубі.

— Я повернусь, — кажу раптом.

Максим одразу піднімає брови.

— Розі.

— Я просто поговорю.

— Наодинці? — його голос стає тихішим.

— У межах видимості, — швидко додаю. — Ти ж сам будеш поруч.

Марта легенько штовхає його в плече.

— Відпусти її. Вона не в клітці.

Його погляд зустрічається з моїм. Довгий. Перевіряючий.

І він киває.

***

Я повертаюся до бару. Макар уже обслуговує когось, але, ніби відчуваючи мене, піднімає очі.

Ледь помітна усмішка.

Він щось каже колезі, і за хвилину знову виходить із-за стійки.

— Ти повернулась, — констатує він.

— Я винна розмову, пам’ятаєш?

— Пам’ятаю все, що пов’язане з тобою, — відповідає він занадто спокійно.

Я відчуваю, як щоки теплішають.

— То? — він нахиляється трохи ближче. — Чого саме твій батько не схвалив би?

Я дивлюся на танцпол. На світло. На людей, які сміються, рухаються, живуть.

— Свободи, — кажу чесно. — Він завжди вважав, що свобода — це синонім небезпеки. Що правильні дівчата не гуляють у клубах. Не знайомляться з барменами. Не переїжджають у нове місто без плану.

— А ти?

— А я втомилась бути правильною.

Він дивиться на мене так уважно, що стає трохи страшно.

— Тоді дозволь собі помилитися, — тихо каже він. — Іноді це єдиний спосіб зрозуміти, хто ти.

— Ти часто таке кажеш незнайомим дівчатам?

— Ні, — відповідає без паузи. — Зазвичай я взагалі з ними не розмовляю довше трьох хвилин.

— А зі мною?

— Уже більше десяти.

Ми обидва усміхаємось.

І саме тоді світло в клубі на мить гасне.

Не як частина шоу. Різко. Повністю.

Музика обривається. Люди навколо починають шуміти.

Темрява триває всього кілька секунд — але цього вистачає, щоб я відчула, як чиясь рука обережно торкається моєї.

Не грубо. Не випадково.

Стискає пальці.

Я завмираю.

Світло повертається.

Музика знову б’є по вухах.

Але рука — не Макара.

Бо він стоїть переді мною. І обидві його долоні — підняті на рівні грудей, ніби він щойно відступив.

— Це був не я, — каже він тихо.

Моє серце починає калатати зовсім не від музики.

Я різко озираюся.

За кілька кроків стоїть Максим. Його погляд темний. Зосереджений.

— Розі, — каже він. — Ми їдемо.

— Що? Чому?

— Бо світло просто так не вимикається, — тихо відповідає він. — І тому що хтось щойно намагався вкрасти твій браслет.

Я опускаю очі.

Мій браслет — тонкий срібний ланцюжок із маленькою гравіровкою — розстібнутий.

І тепер висить лише на одному зачепі.

Макар переводить погляд з мене на Максима.

— Камери тут працюють, — каже він спокійно. — Я можу перевірити.

— Перевір, — коротко кидає Максим.

І знову ця струна між ними.

А всередині мене — нове відчуття.

Це вже не просто випадкова зустріч.

Бо хтось знав, де я стоятиму в темряві.

І хтось точно цілився не лише в прикрасу.