Розділ 6

— Нам треба розвіятися, — раптом каже Марта, обводячи нас поглядом і роблячи ковток води. — Всім. І тобі, і тобі, — вона киває спершу на Максима, потім на мене. — І мені особливо.

Максим навіть не задумується.

— Ні.

— Максе… — починає Марта співучо.

— Ні, — повторює він твердіше. — Клуби — не варіант.

Я піднімаю голову. Щось у мені ніби прокидається — може, втома від дороги, може, бажання відчути себе живою.

— А чому ні? — обережно питаю я.

Він дивиться на мене з таким виразом, ніби я щойно запропонувала стрибнути з даху.

— Бо ти щойно приїхала. Бо ти нічого тут не знаєш. Бо… — він зупиняється, зітхає. — Бо я хвилююсь. 

Я роблю те, що, здається, робила все життя.

Дивлюся на нього благальним поглядом.

— Максе, будь ласка… — тихо кажу я. — Я просто хочу трохи зробити щось таке… Що би засудив батько. Те, що засудив би він.

Марта миттєво підхоплює.

— А я хочу розвіятись, — вигукує вона. — Я щойно втратила хлопця, гроші, віру в людей і майже — бажання вставати з ліжка. Ти ж не залишиш мене ще й без танців?

— Це маніпуляція, — бурмоче Максим. —З обох сторін.

— Так, — чесно погоджується Марта. — Найчистіша.

Він дивиться на нас по черзі. На мене — з тією самою ніжністю. На Марту — з безсиллям, адже вона вже вирішила.

— Добре, — нарешті каже він. — Але ми їдемо разом. І я вас забираю. Без “я ще трошки”.

— Обожнюю тебе, — Марта сяє.

— А це було значно легше, — усміхаюся і шепочу я.

***

Клуб зустрічає нас гулом музики, світлом і рухом. Я відчуваю, як серце б’ється швидше — не від страху, а від очікування.

Максим іде поруч, насторожений, але не тягне назад.

Ніхто з нас ще навіть не встиг замовити напої як Марта тягне мене на танцпол.

— Дихай, — кричить вона мені на вухо. — В тебе просто шок від гучних звуків! Головне увійти в ритм!

Я киваю і все ж відходжу до бару — за водою.

Піднімаю погляд.

І завмираю.

За, приблизно, 30 сантиметрів від мене стоїть він. Та сама постава. Та сама спокійна зосередженість, ніби навколо не клуб, а тиша.

Він теж мене помічає. Усміхається — повільно, трохи здивовано.

— От так зустріч, — каже він, підходячи ближче. — Здається, Львів вирішив нас познайомити вдруге.

— Мабуть, — відповідаю я і відчуваю, як усередині щось теплішає. — А тепер, здається, настав момент дізнатися твоє ім’я.

Він нахиляється трохи ближче, щоб я почула серед музики.

— Макар.

—Розі,-гукаю йому у вухо. —То ти працюєш за баром?

—Що?

—Питаю, чи ти бармен.

—Ага, — киває він. —Але давай відійдемо в тихіше місце.

Я тільки киваю, і спостерігаю, як він махає рукою до іншої барменки і видходить з-за стійки.

— Сідай, — він киває на високі стільці біля стіни, трохи далі від танцмайданчика. —Тут хоч можна один одного почути.

Я сідаю. Музика тут глухіша, та і світло м’якше.

Макар сперся ліктями на стіл навпроти, уважно дивлячись на мене, ніби намагався скласти пазл.

— То Розі, — повторює він повільно, смакуючи ім’я. — Незвично. Мені подобається. Воно гарне.

— Тобі пощастило, — усміхаюся. — Я ще не встигла передумати.

Він тихо сміється. У нього спокійний сміх — без показної гучності, ніби він не намагається сподобатися, а просто є.

— Ти не схожа на тих, хто сюди приходить регулярно, — каже він, схиливши голову. — Занадто… зосереджена.

— Це погано?

— Ні. Просто ти дивишся так, ніби все запам’ятовуєш. Люди в клубі зазвичай намагаються забути.

Я на мить замовкаю.
Він влучив.

— Я щойно приїхала, — кажу чесно. — І, мабуть, ще не вирішила, чи хочу забути, чи почати спочатку.

— Почати спочатку складніше, — тихо відповідає Макар. — Але цікавіше.

Наші погляди зустрічаються — довше, ніж це було б випадково. Мені раптом стає трохи спекотно, хоча тут значно прохолодніше, ніж біля танцполу.

— А ти? — питаю. — Ти з тих, хто забуває?

Він на секунду відводить очі, ніби зважує, скільки правди дозволити.

— Я з тих, хто занадто добре пам’ятає.

Щось у його голосі змушує мене не жартувати у відповідь.

І саме в цю мить я відчуваю чиюсь присутність позаду.

— Розабелла.

Голос Максима.

Я озираюся. Він стоїть за кілька кроків, руки схрещені на грудях. Не злий. Не агресивний. Але уважний. Надто уважний.

Його погляд ковзає по Макару, оцінює, зважує.

— Все добре? — питає він у мене, але дивиться на нього.

— Так, — відповідаю швидше, ніж треба. — Ми просто розмовляємо.

— Бачу, — коротко каже Максим.

Макар підводиться. Не демонстративно — спокійно. Він не відступає, але й не провокує.

— Я Макар, — простягає руку.

Максим дивиться на неї секунду довше, ніж потрібно, і все ж тисне.

— Максим.

Між ними повисає щось невидиме. Ніби тонка струна, яку хтось ось-ось зачепить.

— Я повернуся за стійку, — каже Макар, переводячи погляд на мене. — Але ти мені винна ще одну розмову, Розі.

— Винна? — піднімаю брову.

— Я хотів би дізнатись, чого саме твій батько не схвалив би.

Я завмираю.
Я цього не говорила йому.

Максим теж це помічає.

— Я добре читаю по губах, — легко додає Макар, ніби між іншим. — Професійна деформація.

І знову ця повільна усмішка.

Він відходить, зникаючи у світлі бару.

Максим дивиться на мене.

— По губах? Серйозно?

— Ти ж сам сказав, що хвилюєшся, — намагаюся перевести все в жарт. — Можеш вважати це додатковою причиною.

Він не усміхається.

— Розі. Я не жартую.

Я теж.

Бо всередині, під шум музики, під блиском світла, під легкістю вечора — раптом з’являється дивне відчуття.

Ніби ця зустріч — не випадкова.

І ніби хтось із нас трьох про це вже знає.