Розділ 5

Ми з Максом якраз повертаємось з прогулянки, коли сутінки накривають місто. Ліхтарі запалюються один за одним, освітлюючи шлях. 

Раптом Макс зупиняється.

Я ж не помітивши цього, роблю ще декілька кроків вперед.

–Макс,-обертаюсь до нього, –чого застиг.

Його погляд спрямований попри мене, в сторону будинку.

Я обертаюсь і бачу те ж, що і він: під під'їздом. Світле пальто, десь я його бачила, розпатлане русяве волосся, яке вона час від часу нервово заправляє за вухо, але воно знову вислизає. Вона стоїть трохи боком до входу, притулившись плечем до холодної стіни, і дивиться в телефон. Таке відчуття, що вона давно тут чекає.

–От чорт…-чую напружений братів голос.

В цю ж мить дівчина обертається і її очі спалахують, варто тільки побачити нас. Вона видихає, радше полегшено ніж знервовано. 

–Нарешті. А то я вже думала, що треба викреслювати тебе із моїх вечірніх планів.

Вона підходить ближче, і простягає Максу три зв’язані разом коробки із піцою та пакет із газованою водою.

–То ти допоможеш мені, чи як?-промовляє вона. –Бо знаєш, до тебе ні додзвонитися ні дописатися неможливо.

Макс кілька секунд дивиться на неї. Мовчить. Спостерігаю як його щелепа напружується і розслабляється.

–Телефон розрядився,-коротко каже він, від чого в мене виривається легкий смішок.

–Видно у нас одна відмазка на двох,-шепочу так, аби тільки брат почув це.

Він, не приховуючи усмішки, забирає коробки і пакет.

–Звісно,-хмикає вона. –У тебе завжди проблеми із ним, коли мені потрібно.

–Кха,-звертаю на себе їхню увагу.

–Ой, точно. Марта, моя сестра Розабелла. Розабелла, це моя подруга-Марта,-представив нас Максим.

–Можна не так офіційно. Привіт, я Розі, сестра цього кремезного ідіота, який вдає із себе турботливого батька.

–Не вдаю.

Вона дивиться на нас уважно, наче складає пазл в голові, і ледь помітно усміхається:

–То от яка причина тієї твоєї дивної поведінки останнім часом,-каже вона, штовхаючи мого брата ліктем в бік.

Макс натомість просто знизує плечима і киває.

–Ну так, але тебе тоді міг забрати твій хлопець.

Ми рушаємо вперед і Максим відчиняє двері під’їзду, а я ще декілька секунд просто стою перед дверима і моргаю, намагаючись зрозуміти бодай щось.

–Стривайте…-швидким кроком іду за ними. –Про що ви взагалі?

Марта переводить на мене погляд і видихає:

–Я просила твого брата, аби він забрав мене із вокзалу того дня, коли приїхала ти. Але він відмовився. Категорично.

–Того дня…-задумалась я. –Чекай, ти та дівчина з перону в якої було розпатлане волосся і стакан із, на диво не розлитою, кавою.

Вона тількиває і її усмішка стає ще яскравішою.

–Але тоді двоє волосся виглядало рижуватим, а зараз воно світліше. Русяве.

–Так світло падало просто.

–Можливо ви зайдете в квартиру?-перервав нас Макс, стоячи в відчинених навстіж дверях.

–І ти знала, що забрати тебе я не зможу,-зиркнув він на нову знайому, коли вже ставив піцу на кухонний стіл, –бо забирав я тоді її.

–Ну а раптом ти нашу багаторічну дружбу проміняв на якусь нову пасію?-піднімає вона одну брову вгору.

–Ну а де в той момент був твій хлопець? Чому в нього не попросила?

Марта повільно сідає за стіл, її очі починають блистіти. але помітно, що вона стримує сльози. Після кілька секундної мовчанки, вона зрештою говорить:

–Він…-вона повільно вдихає і видихає. –Він спочатку не відповідав ні на дзвінки ні на повідомлення. Потім взагалі заблокував мене. А потім я приїхала в порожню квартиру, з якої пропали всі відкладені мною гроші на той самий курс.

–Март…-напруженим голосом почав Максим.

–ЦЕЙ ІДІОТ ПРОГРАВ ВСІ МОЇ ГРОШІ В АЗАРТНИХ ІГРАХ! А це ж були гроші на ті самі курси по кондитерству!-її голос починає тремтіти і кілька сльозинок падає на стіл.

В кімнаті стає аж надто тихо, навіть годинника не чути.

Макс мовчить декілька секунд. Я спостерігаю, як його щелепа напружується а пальці стискають край столу.

Переводжу погляд на Марту і спостерігаю, як її спина здригається від тихого плачу.

–А що за курси такі?-сідаю поруч.

–Курси від одного відомого кондитера,-каже вона, уже впевненіше. –Він робить курси по різних містах України. Цього разу він приїде до Львова. Я ж бо очікувала на набір майже рік.

Вона нервово усміхається.                                    

–Відкладала потроху, аби точно мати змогу потрапити. Курс починається вже за місяць…-Марта витирає рукавом светра сльозинку з щоки. –А тепер у мене немає жодного часу зібрати таку велику суму за такий короткий час.                           

Раптом біля нас двох, з гучним гупом, опиняються склянки із газованою водою. Наші погляди одночасно піднялися на Макса, який поставив і перед собою склянку.              

–Ну що ж,-піднімає він склянку в повітря. –За ще одні жахливі стосунки, які нарешті закінчилися.

Його погляд стає м’якшим.                      

–А на курс ти ще потрапиш. Повір. Навіть, якщо мені доведеться самому тебе відвезди туди у інше місто.                                                       

Марта кілька секунд дивиться на нього, потім широко усміхнулась і підняла свою склянку.

–Хочеться в це вірити.          

Я приєднуюсь із склянкою до них і ми троє стукаємо ними.