Розділ 4

–Тож, ви загубились?-почав він, після короткої паузи.

–Так ви сказали.

–А ви не заперечили.

–Дійсно.

–Якщо дозволите,-він закриває блокнот і обережно кладе олівець усередину, –я можу провести вас. Хоч до вулиці. Зрештою, це місто як гордіїв вузол.

Я вагаюсь одну секунду. Роздумую, чи варто довіритись людині, яку знаю від сили одну годину. І раптом щось всередині мене так і тисне, аби я зрештою погодилась.

–Так. Думаю, це буде якраз те,-тихо кажу. –Я живу десь тут неподалік. принаймні мені так здавалось.

Він усміхається одними очима.

–Тоді ходімо.

Ми виходимо разом із кав’ярні. Вулиця зустрічає нас прохолодним повітрям і сніжинками, які падають на бруківку. Я називаю назву вулиці, і мій новий знайомий просто киває. Таке відчуття, що в його голові зразу увімкнулась карта міста із навігатором.

–Це недалеко,-каже. –Але маршрут дійсно дещо заплутаний.

Ми йде на один крок попереду. Я за ним. Слідкую його крокам і повторюю маршрут, стараючись запам’ятати хоч щось. Поступово наші ноги починають іти в такт, наче ми давно так ходимо. 

–Ось цей старий будинок колись належав якомусь польському пану,-киває він на стару будівлю, яка вкрита снігом і гілочками лоз. –А там брама, яка здається бачила більшість років Львову.

Ми так і йдем: він звертає увагу на різні деталі, а я тільки слухаю і милуюсь.

–Давно ти тут?-запитує він.

–Не дуже,-відповідаю. –Ще не встигла нічого познайомитись із містом взагалі.

–О,-усміхається він. –Ви ще встигнете познайомитись. Особливо, якщо ти тут надовго…

Я не встигаю відповісти.

–Розабелла?

Знайомий голос. Рівний. Дещо напружений.

Я різко зупиняюсь та обертаюсь. Максим стоїть за кілька від нас метрів. Пальто розстібнуте, шарф звисає з шиї, погляд уважний, дещо стривожений. він швидко переводить свої бурштинові очі з мене на хлопця поруч.

–Де ти пропала? Я дзвонив. І писав.

Дістаю телефон з кишені пальта і намагаюсь його увімкнути. Та віе не вмикається.

–Ой…-ковтаю слова разом із повітрям. –Я просто гуляла.

Відчуваю, як напруга стискає груди. Обертаюсь до хлопця:

–Дякую,-поспіхом кидаю. –Справді, дякую. За поміч.

Він стоїть. Не підходить ближче. Лише насторожено дивитись на брата та поволі киває.

–Та нема за що. Радий був допомогти.

Я кидаю на нього короткий погляд, який сповнений подяками і роблю крок назад. До Максима.

–Ходімо,-тихо каже брат, беручи мою сумку. –Ти замерзла.

–Хто би казав,-тихо пирхаю під ніс.

–Що?

–Чому пальто розстебнуте і шарф сяк-так звисає.

З легким сміхом відповідаю, та спиною відчуваю, що мій супутник досі стоїть там і дивиться нам у спину.

Та коли звертаємо за ріг, я дещо розумію…

–Про що задумалась?

–Я у нього імені не запитала,-з сумом відповіла я.

***

Квартира зустрічає нас тишею. Макс, дещо голосно, зачиняє двері та клацає замком. Я забираю з його рук свою сумку та кладу на тумбочку поряд. 

–Я втомилась,-тихо видихаю.

–Ти розумієш, що це було небезпечно?-лунає його голос з кухні. –Ходити різними малознайомими вуличками з зовсім незнайомими людьми. Ти ще й телефон вимкнула.

–Він не був вимкнений,-відказую я, досі стоячи в коридорі. –Він просто розрядився.

Максим з’являється в коридорі й дивиться уважно на мене, майже сердито.

–Розі, ти в новому місті. У тебе тут немає друзів чи просто знайомих.

–Макс, ти аж надто сильний параноїк. Я ж не дитина. Змирись з тим, що я не та маленька сестричка, яку ти покинув десять років тому! Так, це місто незнайоме мені, але я хочу дізнатися про нього більше! Адже це мамине рідне місто. І я не буду очікувати, коли ти нарешті знайдеш кілька вільних годинок, аби зробити мені маленьку екскурсію!                

Він завмирає. Декілька секунд мовчить, наче підбирає слова. Потім повільно видихає, і напруга на його обличчі зникає.                                        

–Я не параноїк,-каже вже спокійніше. –Я просто хвилююсь за молодшу сестричку. Хоча та, ти уже не маленька, але для мене ти все ж таки  та маленька дівчинка, яку я покинув, коли посварився із батьком.                

Це звучить так просто, що мені стає дещо ніяково. Я відводжу погляд та мовчу.              

–Ти можеш гуляти, знайомитись, робити що хочеш,-додає він м’якше. –Просто дай мені знати, що з тобою все гаразд. Добре?                      

Я киваю.                           

–Добре. А ти погуляєш якось зі мною?                                                             

Максим киває у відповідь і йде на кухню.                 

-І постав телефон на зарядку,-бурмоче вже звідти. –Бо ще раз так-і я точно посивію раніше батька.

Я усміхаюсь, хоч він цього не бачить.