Розділ 3

Квартира зустрічає нас теплом і тишею. Тут пахне чаєм і деревом-запах, який з’являється тільки в домах, де живуть довго. Максим ставить валізу біля стіни, наче вона там і мала бути, і знімає пальто.

–Твоя кімната там,-каже, кивнувши в бік перших же дверей. –Ліжко застелена. Постіль, якщо що, чиста.

–Дякую,-відповідаю і на мить зависаю посеред передпокою, не знаючи, куди подіти руки.

Він іде на кухню, я чую, як вмикається чайник. Цей звук дивно заспокоює. Наче хтось вирішив за мене найпростіше питання.

Я заходжу на кухню слідом. Він дістає чашки-дві. Не питає, чи я хочу чаю. Просто робить. Як завжди.

–Надовго ти?-запитує, не обертаючись.

–Не знаю,-чесно відповідаю. –Можливо на рік. Або більше. Поки не розберусь.

Він киває, приймаючи відповідь без уточнень.

–Батько знає про твої плани?

–Знає,-кажу після паузи. –І йому вони не подобаються. 

–М’яко сказано,-хмикає брат і ставить переді мною чашку. – Він дзвонив.

Я обхоплюю теплу кераміку долонями.

–І що ти сказав?

Він нарешті дивиться на мене.

–Що ти доросла. І що якщо тобі треба час-він у тебе буде.

Я піднімаю очі. У грудях щось стискається.

–Дякую.

–Нема за що,-відповідає тихо. –Я давно мав це сказати.

Ми мовчимо. Не напружено-скоріше обережно. За вікном проїжджає трамвай, дзенькіт розтинає вечір.

–Що ти будеш робити далі?-питає він.

Я знизую плечима.

–Спочатку висплюся. Потім знайду роботу. Можливо, курси. Я хочу…-роблю паузу, підбираючи слова. –Хочу жити так, щоб рішення були мої.

Він ледь усміхається.

–Це хороший план. Для початку.

–А якщо не вийде?

–Тоді придумаємо інший,-просто каже він. –Ти не сама.

Я відпиваю чай. Він теплий і гіркуватий-як більшість важливих речей.

Пізніше, вже в кімнаті, я лягаю на ліжко й дивлюся в стелю. Місто за вікном шумить тихо, ніби не хоче заважати. Я думаю про все, що залишила, і про те, чого ще не маю.

Вперше, моє майбутнє не виглядає вирішеним чи чітким. Воно розмите, але в цьому і є моє щастя.

Не знаю, ким буду за рік. Не знаю, чи повернуся. Не знаю, кого покохаю і чи покохаю взагалі.

Але я знаю одне: тепер у мене є час.

І цього достатньо, щоб почати.

***

Макс пішов рано. Я прокинулася від тихого клацання замка і ще кілька секунд лежала нерухомо, слухаючи, як квартира знову стає порожньою. Тиша почала поглинати все. Єдине, що можна було почути-власні думки.

Остаточно прокинувшись, вирішила прогулятись містом. Зібралась, завʼязала пальто і, трохи вагаючись, вийшла надвір. Повітря пахло морозом та смачною випічкою.

Я йшла, не дивлячись у карту. Натомість дивилася вгору, на балкони, вивіски, вікна з фіранками. Сніжинки облітали моє пальто та вії. Здається, кілька разів звернула не туди, куди планувала, але це здавалося частиною задуму.

Вулиці стали ще більш закручені. Я зупинилася посеред тротуару, крутячися на місці, і вперше за день відчула легку паніку. Телефон показував карту, але вона була надто абстрактною. Назви нічого не говорили. Я ж бо навіть не знаюсь на цьому місці.

Покрутившись ще кілька разів, мені в поле зору потрапило якесь маленьке кафе. 

–Pardon,-покликала баристу. –Je peux prendre du thé?

–Вибачте?

–Ой, перепрошую. Можна чаю?

–Так, звісно,-кивнув бариста. –Вам який?

–Імбир-обліпиха, розрахунок карткою.

–Присідайте, я принесу вам чай,-хлопчина трішки посміхнувся та відвернувся до іншого гостя, який тільки увійшов.

У кав’ярні тепло і затишно, але аж надто людно. Я поволі кружляю між столиками, роблячи вигляд, що мені не дошкуляють чужі погляди, які все піднімаються на мене, хоч на мить.

Вільних столиків немає. Лише один стілець, біля вікна. Розташований він за маленьким круглим столиком, де уже сидить якийсь хлопець.

Я вагаюсь кілька секунд, розглядаючи заодно за його рухами: він схилився над блокнотом, спираючись ліктями на стіл. Перед ним чашка кави, яка уже не парує, і олівець, затиснутий між пальцями.

–Перепрошую…-мій голос звучить значно м’якше і тихіше, ніж планувалось. –Тут вільно? Можна підсісти до вас?

Він підводить погляд. Погляд його карих очей спокійний. Він уважно, без поспіху, переводить погляд з моєї персони на стілець навпроти себе:

–Так, звісно. Присідайте.

–Дякую,-киваю й обережно опускаюсь на стілець, ставлячи сумку біля ніг.

В цю ж мить мені приносять мій чай в прозорому чайничку та невеличку кружку зеленуватого кольору. Я акуратно наливаю собі чай і спостерігаю за рухом вулиці.

Так триває декілька хвилин. Декілька хвилин відчуття, що насправді я сама в цьому кафе, за цим столиком, та все ж зрадлива увага раз по раз повертається до нього. Я не витримую та кидаю погляд на блокнот у його руках. Наче помітивши мій погляд, від підводить свої очі до мене:

–Бажаєте, глянути?

Я тільки киваю, і він обертає блокнот у мій бік:

Він малював вид із вікна: стару львівську вулицю, черепичні дахи, ліхтар і людей, які завжди кудись спішать. Усе виглядає живим, наче вся ця історія дихає на цих аркушах блокноту.

–Це… красиво,-майже пошепки промовила я.

Кароокий хлопчина знову піднімає погляд, на сей раз із задоволеною усмішкою.

–Дякую. Я люблю посидіти в якомусь кафе і малювати те, що бачу. Хоча хисту, аж такого, не маю.

–Не маєте? Я би сказала, що ви художник.

–Швидше людина, яка боїться загубитись, якщо не помітить якоїсь деталі,-знизує він плечима. –А ви? Давно загубились?

–Майже,-задумливо відповідаю, адже не знаю, чи колись і знаходилась. –Та губитись моє покликання.

–Тоді вам точно пасуватиме це місто.

–А?

–Львів створений, аби губитись і знаходитись,-він відводить погляд до вікна. –Головне не перестаратись.

Я усміхаюсь, розуміючи, що ця мить саме така, яку хочеться запам’ятати.