Розділ 2

Потяг, із металевим зітханням, різко зупиняється. Я повільно підводжуся зі свого місця, знімаю валізу з полиці та виходжу в тамбур. Коли двері відчиняються, у вагон вривається холодне львівське повітря, із запахом дощу та старого каменю.

На пероні шумно. Кожен кудись спішить, хтось сміється, хтось лається, а хтось ділиться теплом через обійми. 

Тут значно холодніше, ніж у самому вагоні. Я складаю руки в кулачки і дмухаю, аби зігрітись.

–Певне, все ж було потрібно витягнути з валізи рукавички,-тихо бурмочу собі під ніс. 

Затим піднімаю погляд вгору і мені на ніс падає сніжинка. Наступну відчуваю на щоці. І ще одна на вії. З губ виривається легкий сміх. 

–Ой, Pardon,-автоматично виривається з мене, коли наштовхуюсь на людину у натовпі. –Тобто, перепрошую,-зразу виправляю себе.

–Та нічого, просто не варто ловити ґав на пероні,-швидко відповідає мені ніжний голос, з нотками веселощів.

Все ж опускаю голову і відчуваю, як мої щоки стають гарячими. Переводжу поглядом до голосу. Дівчина. Дещо старша за мене, з рудуватим волоссям. Наче відчувши мій погляд, вона розвернулась до мене, від чого з її недбало зв'язаного пучка вибилось кілька прядок волосся. Її чорний шарф, який частково обмотаний навколо шиї, б’є по обличчю якогось незнайомця. А в руках стаканчик з-під кави, який дивом ще не розлився.

–Ви не тутешня?-запитує вона, ніби між іншим.

–Ні, вперше приїхала. А як ви дізнались?

–Ваш голос. Він видав вас.

–Quoi?-знову вирвалось

–Ніжний французький акцент,-каже вона та робить ковток кави.-Вітаю у Львові. Тут усі спішать, але ніхто не знає куди.

Вона усміхається та, развернувшись, іде далі своїм шляхом.

Я ж бо із ввічливості усміхаюсь у відповідь. 

***

Приміщеня вокзалу зустрічає мене запазом кави, металу та хвилюванням. Підтягю ручку валізи вище, і застигаю на мить, аби зорієнтуватися. Люди проходять повз, над головою лунають оолошення, а я вже починаю сумінватись, що він прийде.

–Розабелла.

Упізнаю голос ще до того, як помічаю його володаря. Рівний, трохи різкий. Таким якраз я його і запам’ятала з останньої нашої зустрічі.

Брат стоїть біля однієї з колон. Руки схрещені на грудях. Погляд, як завше, проникливий, строгий. Але, якщо уважно придивитись, то можна помітити відблиски турботи. Цей же ж погляд блукає по моїй поставі, обличчю. Уважно спостерігає за кожним моїм подихом і найманшим рухом.

–Ти серйозно?-відштовхується від колони, на якій тепер вологий слід від його темно-сірого пальта, та прямує до мене. –Ти справді це зробила?

Ставлю поруч валізу і дивлюсь на нього знизу вверх.

–Як бачиш. 

Він хмикає та підбирає мою валізу:

–Кинути все. Дім. Батька. Родичів. Друзів. І приїхати сюди? Ти хоч розумієш, що робиш?

–Тому я і тут,-відповідаю. –Бо хочу зрозуміти.

Він робить крок до мене та знижує голос.

–Розі, думаєш, що втеча щось змінить? Врятує?

Не відводжу від нього погляду та дивлюсь прямо у вічі:

–А в тебе змінила?

Декілька секунд він мовчить, наче намагається усвідомити, що я вже інша. Я уже не та молодша сестричка, яка боялася запитати, сумнівалась у всіх своїх рішеннях та щукала схвалення.

–А ти змінилась,-з лагідною усмішкою каже він.

–Якщо перечити батькові-означає змінитись, то так,-видихаю я. –Я змінилась.

Я ступаю вперед, до виходу. Чую, як він котить позаду ту валізу і відчуваю – навіть не озираючись – як він усміхається мені у спину.

–Макс,-тихо шепочу, знаючи, що він почує. –Дякую.

Дякую за прочитання)))