Розділ 1

Іду коридором і розумію, що можу зробити дуже важливий і дурний крок в своєму житті. Та я вже вирішила, тому спиняюсь біля великих, саме такими вони зараз здаються, дверей, кидаю поділ свого весільного плаття та стукаю.

–Заходь,-чую з тої сторони.

–Привіт, тат. Можна?

Він киває, сидячи за своїм великим столом тримаючи перед собою ноутбук. На його обличчі окуляри, в скельцях яких відбивається документ. Зморшки біля очей і і ледь помітна сивина, яка губиться серед решти темного волосся.

–Церемонія уже закінчилась?-він закрив ноутбук та глянув своїми холодними, сірими очима на мене.

–В тому і річ, що ще ні,-я почала терти лівою рукою великий палець правої. 

–А де Натан?-уже більш холодніше запитує.

–Чекає біля вівтаря, коли я вийду і скажу “Так”.

В кімнаті повисла тиша і холод скував мої рухи.

–Ти втекла від нареченого?!-від його крику я здригнулась і ще більше зігнула шию, опускаючи голову. –Відповідай!

–Зрозумій, це моє майбутнє, яке я хочу обдумати… 

–Я розумію, але про що тут думати?-рівним, холодним голосом мовить він, від чого по моїй спині проходить морозець. –Ви знайомі із самого дитинства. Були не розлий вода. Всюди тинялися разом. Навіть клялися один одному.

–Ми були дітьми,-глибоко вдихаю і стараюсь підняти погляд на нього.–А весілля, це не дитячі ігри. Це дорослий крок, який я хочу зробити із людиною, яку дійсно покохаю. 

Стискаю руки в кулак та, набираючись рішучості, підходжу на крок ближче до столу. 

–Розабелла,-він встає з-за столу і його фігура височить наді мною, –Кохання така штука, що може з’явитись у любий момент. Я ж бо кохав, і чим це закінчилось?-від його слів все в мені здригнулось. Він ніколи не згадував про це закінчення їхньої історії кохання. –Можливо ти його покохаєш, будучи із ним в шлюбі? Або взагалі не кохатимеш, від чого буде значно простіше, адже неможливо розбити серце, яке не знало почуття кохання.

–Але, тату…

–Не перебивай мене!-холодніше і гучніше продовжив він. –До того ж, це весілля допоможе і моїй компанії, яка в майбутньому стане твоєю. У нас зараз не найкращі справи, і потрібно якось викручуватись. Тож обирай: або весілля, або припинення твоєї фінансової подушки, тебе викреслять із заповіту і все дістанеться твоїм старшим братам і родичам. Не варто забувати, що у тебе велика частка.

Я закусила губу аби не показувати інших емоцій. Глибоко вдихнула і видихнула. Подумки закотила очі і постаралась стримати сльози.

–Я хочу все обдумати. Дайте мені часу до кінця цього року.

–Рік тільки почався.

–Та ви що?-з сарказмом відповіла я. –А я ж то думаю, чому ми тільки недавно Новий рік святкували.

–Розабелла…

–Тепер ви мене не перебивайте,-таким же ж тоном відповіла я. –Я хочу все обдумати. Без тиску. Без зайвих слів. Очей. В іншому оточені. Я переїду в інше місто до кінця цього року. Ви не будете тиснути на мене і дасте волю у моїх рішеннях.

–Це занадто довго,-почав заперечувати він.

–Для вас це весілля більш потрібне, аніж для мене. Адже в першу чергу, вона має врятувати вас, а не мене.

–Гаразд, я спробую домовитись. Куди ти хочеш переїхати на цей період?

–В рідне місто мами.

–В Україну? 

–Точніше у Львів.

–Гаразд, але ти забереш звідси тільки  те, що дійсно належить тобі. Не забереш жодної зайвої речі. Ти почула?

–Гаразд,-кивнула я. –Натомість ви не посмієте навіть підійти до мене протягом цього терміну!

Різко розвертаюсь, та твердими кроками прямую до дверей. Стою біля них секунду, очікуючи хоч якихось слів. Та марно.

Двері тихо зачиняються за мною. Наче самі шоковані від того, що відбувається. Коридор здається значно довшим, аніж ще кілька хвилин тому. Ступаю тихо по килиму, який робить мої кроки майже безшумними. 

У кімнаті пахне парфумами, які він подарував мені на повноліття. Колись я їх обожнювала, зараз же вони окреслюють лінії моєї золотої клітки, з якої шукаю вихід. 

Нарешті мені вдається зняти це кляте біле плаття. З усієї сили штовхаю його ногою. Підходжу до шафи та відчиняю її. Костюми, плаття, кофти, дорогі тканини–усе, що позначає статус у суспільстві і робить з мене одну із вишуканих шахових фігур для мого батька, братів та їхнього оточення.

Проводжу пальцями по вішалках та забираю лиш найнеобхідніше: одяг для подожі, кілька книг, баночки для особистого догляду. Та светр моєї матері, який давно вже втратив її запах і увібрав запах цієї кімнати. Його я бережу роками, наче єдиний доказ того, що вона в мене була. Просто не довго.

Телефон завібрував і на екрані висвітлилось повідомлення: “Твій батько сказав, що ти вагаєшся. Розумію. Ми можемо не поспішати.”

Перечитую ці слова і ловлю себе на думці, що від цих слів я зараз нічого не відчуваю. Ні страху. Ні злості. Лише дивну порожнечу та усвідомлення, що вони все вирішили ще до того, як закінчився відведений мені час.

Кладу телефон екраном униз.

В кімнаті вікно відчинене і мені долинає легкий шум нічного міста. Підходжу ближче і думаю про Львів. Про місто де мене ніхто не знає. Про вранішню каву, яку зможу випити десь у кафе без шуму навколо моєї персони.

Зачиняю валізу й сідаю на ліжко. Серце готове вистрибнути з грудей, але не через страх. Через очікування.

Якщо я і повернусь сюди в кінці року, то тільки за власним рішенням. І це буде перше рішення, яке я прийму самостійно.