Втрати та народження

Я відчував, як пам’ять покидає мене поступово — спочатку розмиті образи минулого, потім запахи, відчуття, звуки… усе тануло, як туман на світанку. Здавалося що я вже пробіг цілий марафон, Деда не було видно, мені чомусь стало так самотньо без нього, не вже мені доведеться йти далі самому?

Я сидів на холодній землі, яка нагадувала попіл — сірий, м’який, без запаху життя. Кожен рух давався важко, наче повітря стало густішим. Здавалось, ніби сама реальність обліпила мене і не хотіла відпускати.

Де Дед?..
Тиша відповідала мені пустотою.

Я вдивлявся вдалечінь, сподіваючись побачити її постать, блакитне світло коси, хоч якийсь натяк на те, що я не залишився сам. Але світ навколо був порожнім — без кольору, без форми, без часу. Тільки я.

І цей дивний біль, якого не існувало фізично, але який горів десь усередині.

Я глянув на те місце, де колись була моя ліва рука. Порожнеча. Тіні обвивали обрубок, немов спогади, що не хотіли відпускати. І раптом я зрозумів: не рука зникла — частина мене втекла у темряву. Усе, що я втратив — це не плоть, а пам'ять.

Я спробував згадати… маму… її голос, її сміх… обличчя Каті…

Нічого.

Лише відлуння, тихе, як подих перед сном.

— Не забувай… хто ти… — прошепотів хтось у моїй голові. Голос був слабкий, ледь відчутний, ніби пролунав із середини моєї душі.

Я підвівся. Слабкість розлилась по тілу, але ноги слухались. Кожен крок залишав на землі відбиток, що розсипався попелом.

Попереду тягнувся шлях — вузький, майже прозорий, що вів до горизонту. І я пішов. Не тому, що знав куди, а тому, що стояти вже не було сенсу.

З кожним кроком навколо ставало світліше. Не яскраво — просто… трохи. Світло просочувалося зсередини мене. Я помічав, як воно виходить із грудей, із місця, де, здавалось, колись було серце.

“Це кінець?” — подумав я.

Але ні, кінець не відчувався. Швидше навпаки — початок.

Ніби все, що я пережив, усе, що зруйнувало мене, тепер створювало щось інше.

Моє тіло почало розчинятися у світлі.

Пальці — як пісок, який сиплеться з долоні. Ноги — як дим, що розчиняється у вітрі.

Свідомість плавно тонула у тиші.

Я бачив фрагменти життя: перший крок, дощ, першу втрату, перший поцілунок, страх, біль, любов… Вони пролітали, як птахи, і зникали за обрієм.

Коли останній спогад розчинився, залишилося тільки відчуття тепла.

І тоді я почув серцебиття.

Одне. Друге.

Рівне. М’яке.

Звуки стали ближчими.

Повітря — густішим.

Світло — теплішим.

І я раптом зрозумів, що це не смерть. Це народження.

Моя свідомість поверталася, але вже не сюди.

Я чув голоси — глухі, далекі, як крізь товщу води. Хтось говорив, хтось плакав, хтось радів.

І я — крихітний, безпомічний — вдихнув перший подих нового світу.

Я не пам’ятав, хто я.

Не знав, що було до цього.

Але десь глибоко в мені тремтіла іскра — маленька, ледь помітна, мов згадка про далекого друга.

Світ здавався величезним і дивним. Я бачив розмите світло, відчував тепло рук, чув лагідний голос. І серед цього всього, у найглибшому куточку душі, лунало одне ім’я, тихе, як шепіт у сні:

“Сашко…”

Я не розумів, що воно означає, але чомусь… воно здавалося мені знайомим.

Минав час.

Новий світ здавався знайомим і водночас чужим — я зростав, дивлячись, як навколо змінюються пори року, як сонце малює вікна ранковим світлом, як дощ залишає на склі тонкі лінії, схожі на тріщини у пам’яті.

Мене назвали Андрієм.

Звичайне ім’я, яке нічого не означало. Але іноді, коли я чув, як мама кличе мене здалеку, у серці щось тремтіло. Наче хтось інший колись уже відгукувався — не на це ім’я, а на інше, дуже схоже, але не моє.

Іноді мені снився сон.

Світ із попелу.

Сніг, що падає у порожнечу.

І силует з косою, чия постать мерехтіла у далечі. Вона стояла між мною і світлом, дивилася мовчки. А коли я намагався підійти ближче — усе навколо розсипалося.

Я прокидався з відчуттям, ніби щось забув.

Ніби мав важливу обіцянку, яку не виконав.

Час ішов. Я дорослішав, але сни не зникали. Навпаки — ставали яснішими. Тіні поверталися частіше. І кожного разу я чув один і той самий шепіт:

Пам’ятай, хто ти є…”

Одного разу я прокинувся серед ночі.

Світло місяця падало на підлогу, і я побачив щось дивне — тонку блакитну лінію, наче подряпину, що сяяла просто під моїм ліжком.

Я доторкнувся до неї — і світ завмер.

Повітря стало густим, звук стих.

У кімнаті запанувала повна тиша, але десь у глибині свідомості я почув знайомий, тихий голос:

— Ти пройшов крізь темряву… але вона ще не відпустила тебе.

Серце закалатало.
— Хто ти?.. — прошепотів я.

Відповіддю була тільки легка усмішка, яку я не бачив, але відчував.

— Ти вже знаєш, хто я.

І тоді я побачив її — силует у сяйві місяця. Дед.
Вона стояла поруч, така ж спокійна, така ж холодна, але з поглядом, у якому промайнула… ніжність.

— Ми ще зустрінемось, Сашко, — сказала вона тихо. — Цей цикл ще не завершено частина тебе залишилася тут.

Вона простягнула руку — а я зробив крок.

І в ту мить світло погасло.

Я прокинувся знову — вже вранці.

Проміння сонця пробивалося крізь фіранку. Під ліжком — порожньо. Ніякої лінії, ніякого світла.

Та на долоні залишився сліпучий блакитний знак — тонкий, як подряпина, що ледь світиться під шкірою.

Я довго дивився на нього.

А потім — усміхнувся.

Бо десь глибоко всередині, серед тиші нового світу, я почув тихий голос:

“Ми ніколи не зникаємо. Ми просто починаємо знову.”

І тоді я зрозумів — історія ще не закінчилась.

Вона лише змінила форму.