Битва

Світ навколо почав змінюватися швидше, ніж я міг це усвідомити. Тіні, які я бачив раніше, тепер набували більш конкретної форми, лякали своїм рухом і холодом. Душолови наближалися невідворотно, несучи з собою відчуття небезпеки, якого я ніколи раніше не відчував. Серце калатало, руки тремтіли, а розум відчував пульс страху, який проникав у кожну клітину мого тіла.

— Сашко, — тихо, але впевнено промовила Дед, — тримайся. Не дозволяй страху керувати тобою.

Я ледь кивнув. Сили покидали мене, але її голос утримував мою свідомість від розпаду.

Дед підняла косу — її лезо спалахнуло блакитним світлом, настільки яскравим, що навіть тіні відступили на мить. Повітря затремтіло, і навколо запанувала дивна порожнеча. Потім простір наповнився звуками — глухими, тваринними, дикими.

Хоч я й не відчував температури, але холод пронизував мене — такий, як у сніговій бурі, коли вітер б’є по обличчю і шкіра стигне від страху.

У темряві перед нами почали спалахувати червоні кола — одне за одним, мов очі чудовиськ, що виринають із прірви. Вони пульсували гнівом і голодом, їхнє світло нагадувало розпечене залізо, залите кров’ю.

Я не міг відірвати від них погляду.

Відчував себе, як олень, що потрапив у світло фар автомобіля — заворожений, безсилий, приречений.

І раптом — спалах!

Блакитний промінь розітнув темряву. Дед махнула косою з нечуваною силою — її рух був настільки швидким, що повітря розірвалося, мов тканина. Лезо розділило одну з тіней навпіл, і червоні кола розсипалися, мов розбиті зорі.

— Сашко! Ти в нормі? Чуєш мене?!

— Та… так, — прохрипів я. — Все добре… здається.

— Вони наближаються. І їх більше, ніж зазвичай. Це був лише розвідник. Будь готовий — можливо, нам доведеться тікати і пропустити кілька епізодів твого життя.

Я кивнув, і ми рушили вперед.

Світ довкола перетворювався на хаотичну мозаїку: спогади миготіли, зникали, змінювалися, перекручували час і простір. Ми бігли крізь коридори мого минулого — дитинство, школа, перше кохання, втрати — все проминало, як спалах блискавки.

Але відчуття погоні не зникало.

Тіні переслідували нас, стискаючи простір. Холод ставав різкішим, звук наших кроків — глухішим. І раптом — різкий біль. Я відчув, як щось вириває частину мене. Пекучий спалах — і я падаю на коліна.

— Сашко! — крикнула Дед.

Я дивлюся на себе — моя ліва рука зникла. На землі лежить темна пляма, схожа на попіл, що пульсує червоним світлом. І тоді я зрозумів — це частина мене.

Моя рука повільно розчинилася, перетворюючись на прозору тінь, таку ж, як ті, що я бачив раніше. Вона ворухнулася — ніби жива, і подивилася на мене порожніми очима.

— Біжи! — закричала Дед. — Я їх затримаю!

Я кинувся вперед.

Страх охопив мене повністю, розум стискався в одну-єдину думку: я можу зникнути назавжди.

Я біг, але все навколо спотворювалося. Кожен крок з’їдав частину моїх спогадів — я забував, як виглядала Катя, як пахне дощ, як звучав сміх моєї матері.

Минуле тануло, як сніг під сонцем.

Поруч лунали удари Дедової коси — короткі спалахи світла прорізали темряву.

А потім — тиша.

Повна, мертва тиша.

Я спинився, задихаючись. Позаду вже не було нічого — ні тіней, ні світла, ні самої Дед. Лише сірість і тиша.

А вдалині, ледь помітно, світилася лінія горизонту.

Я зробив крок — і відчув, як моя пам’ять знову тремтить.

Ще трохи — і я забуду, хто я.

Ще трохи — і залишиться лише порожнє ім’я.