Забуття

Просидівши певний час, я спробував знову піднятись. Моє тіло не хотіло слухатись мене, а душа вила від болю, і це був тільки початок.
- Ну давай, пішли, мене чекає «нульовий елемент», а тебе чудові та не дуже чудові спогади – промовила Саші Смерть.
Я мовчки продовжував йти. По всьому місту я почав бачити силуети, вони були не такі, як то у Каті, а просто хмарки диму, які по формі схожі на людей.
-Агов, а що це за силуети по всьому місту носяться? – запитав Саша.
-Які ще силуети? Ми тут тільки вдвох йдем до твоїх спогадів, до речі, ми майже на місці.
Це місце я дуже добре пам'ятав: моя перша робота, мої перші гроші, моя перша мрія. З цією вулицею було пов’язано стільки спогадів, але який із них я мав побачити зараз, я ще не знав. Голова була забита іншими думками, я не міг забути про Катю і про те, що вона мені розповіла.
-Агов, Смерть, а що це за цифри в мене на обличчі?
-То є позначка, твій номер, можна сказати - як бірка в корів, які живуть на фермі, ну і час твоєї смерті.
Мої здогадки були правильними - подумав я, але навіщо нам ті номерки? Запитань ставало дедалі більше.
-Ми на місці, готовий до спогадів?
-Думаю готовий.
Знову мене затягували спогади... Це був офіс, в якому я працював, а точніше - день мого звільнення. Чому цей спогад такий важливий? Мабуть тому, що тут я розійшовся зі своєю першою дівчиною, з тією, якій я так сильно довіряв і віддавав всього себе. На цій роботі ми працювали разом, оскільки я допоміг їй сюди влаштуватись. Я думав так буде краще для нас обох, але ж як я тоді помилявся!
І знову цей момент... Ми дивимося один на одного стоячи на балконі, яскравий, теплий день, але... негативні емоції та спогади - перетворили цей день на суцільну прірву в моїй душі. Вона тоді вдарила мене по щоці, хоча проблема була зовсім не в мені, а в її зраді, ну а провину чомусь відчував я. Крики, істерика, і цигарка, яка диміла в моїй в руці. А як же її звали? Ннн... Нас... Настя - точно згадав. Скільки ж болю ти принесла в моє життя, хоча я тебе так сильно кохав. Дивлячись на цю ситуацію зі сторони - я розумію на скільки вона виглядає безглуздо. 
Ооо, а ось і бос, який зараз мене звільнить. Чому ж він тоді мене звільнив? Хоча, причину я давно вже знав, просто намагався закрити на це очі, це ж набагато легше, ми всі так робимо. Для неї зрада була чимось на кшталт - як сходити в магазин, вона людина, яка любила емоції і якій було чхати на мене. Ну а бос любив забирати чуже і таким чином показував свою домінацію, от же ж лантух гівна! Хоча... яка вже різниця - цей день жахливий, а ще гірше те, що мені доведеться радіти іншим спогадам з нею, хоч я ненавиджу її всім своїм тілом і душею. 
Силуети почали зникати, невже я знову повертаюся? Ну точно... І знову я бачу перед собою Смерть, мені навіть певний час не вистачало її.
-Ну що, як тобі спогади? Знайшов для себе нові цікаві деталі? Гадаю, що так, чим далі - тим цікавіше. Гаразд, ходімо, цей прекрасний світ чекає нас.
-Хах, дуже смішно.
Піднявши погляд в небо, я зрозумів, що боюся тепер не смерті, а життя. Тепер моя голова була забита думками про колишню, ох... як я її ненавиджу! Людський мозок цікава штука, лиш дай трохи спогадів і він знову буде палати картинками (спогадами). Не хочу це все бачити!
-Чому такий сумний, Сашко? На тобі обличчя немає, блідий - як смерть!
-Ха-ха, дуже «веселий» гумор, то може ти влаштуєш тут стендап-шоу та будеш концерти грати, м?!
-Та не будь таким злим, все одно нічого вже не зміниться і ти ніяк не зможеш на щось вплинути, тому змирись. Проживи свої спогади ще раз, насолодись вдосталь своєю особистістю, поки вона ще є.
Ми продовжували рухатись і я вже не знав на скільки років назад ми повернулись. Я відчув і пережив ще декілька незначних спогадів, та зрештою зрозумів, що цей світ змінюється і я разом з ним. Мої спогади про Катю, моє доросле життя, були вже не такі чіткі, натомість, я добре розумів і згадував своє дитинство.
-Сашо, ти помітив?
-Що саме я повинен був помітити?
-Ти стаєш молодшим. Навіть можна припустити, що ти красунчик.
-Ха-ха, як завжди, дуже смішно.
І справді, коли я подивився на свої руки - вони були набагато менші, такі ніжні, по відчуттю мені десь років вісімнадцять. Я почав навіть трохи радіти, бо спогади почали бути більш приємними.
-Ну що ж, ми прибули до ще однієї точки твого життя.
В цей раз мені здалося, що щось не так. Навколо було дуже багато силуетів і таке відчуття, що вони дивилися на мене, чекали чогось. 
-Агов, Смерть?! Я їх знову бачу. Що це за силуети, звідки вони всі, і чому дивляться на мене?
-Я ж тобі вже розповідала, немає тут нікого, тільки ти, я і твої спогади. Тому давай - занурся і принеси мені «нульовий елемент».
-Гаразд, як скажеш.
Я розумів, що щось відбувається, і або смерть не хоче про це говорити, або ж відбувалося те, чого навіть вона не розуміла. Мої думки були перервані ще одним спогадом, це була дуже гучна вечірка, а точніше день народження в мого друга. Йому тоді виповнилося дев'ятнадцять, а значить мені на цей час двадцять. Тобто, ми повернулися вже на сімнадцять років назад. Тепер я зрозумів, що майже половину мого нудного життя - я вже повернув. Залишилося двадцять років. Як це неприємно, коли знаєш скільки тобі залишилося. Тепер я почав цінувати навіть даний етап свого існування, мені було страшно зникнути, але зараз я буду насолоджуватися спогадом про ту вечірку, адже я все одно нічого не зможу змінити.
На вечірці в честь дня народження мого друга - я вперше побачив Настю. Тоді я навіть і подумати не міг, що почну з нею відносини. В мене було дуже неприємне відчуття до неї, і я вже не розумів чому я так сильно її ненавиджу. Напевно я почав забувати все, чорт, хто така Катя? Дуже важливе ім'я, я точно знаю, що вона для мене важлива, але хто ж вона?
Тим часом вечірка була в самій активній фазі: алкоголь, танці, музика. Мій друг познайомив мене з однією із своїх гостей - її звали Настя, і так, як кількість алкоголю в моєму тілі була дуже висока - в мене не було ніякого страху, тож вхопивши її за руку - ми почали танцювати. Її посмішка була прекрасна, а чорне волосся було таким ніжним. Невисока, худенька та ще й гімнастка. Не дивно, що вона мені так сильно сподобалася. 
-Саша, ти такий веселий, я вважаю, що тобі вже досить.
-Все... зімм... Зі мною все, гик, добре.
-Давай я тебе проведу в кімнату, ти трохи полежиш і ми повернемося, добре?
-Г-Гаразд.
Пам'ятаю той момент... мої ноги тоді жили своїм життям, а мозок своїм, зате «друг у штанях» - знав до чого йде діло. Після того, як ми піднялися в кімнату - Настя закрила двері, допомогла мені роздягнутися та лягла зі мною поруч у ліжко, ну а далі я нічого не пам'ятаю тому, що... що? Правильно, пити потрібно менше, але все ж таки після тієї ночі ми почали зустрічатися. Гарна була тоді вечірка. Як же я сумую за дитинством, хоча, незабаром я його знову побачу.
Повернення до смерті стало для мене вже звичайною справою, я не відчував вже такі болі та й голова не боліла, таке відчуття, що мою душу прали і вона ставала дедалі чистішою. Тепер мої думки були такими спокійними, наче теплий літній вечір з членами своєї родини, легкі пориви вітру, шелест листя та солодкі аромати безвідповідальності. Тоді я міг жити та не думати, не хвилюватися. Як же цього не вистачало, бути дорослим все ж не так круто, як мені здавалося раніше.
-Ну що Сашо, як ти себе почуваєш? Хочеться продовжувати наш шлях до початку всього?
-Так, мені дійсно подобається повертатися до дитинства, тут так спокійно. Тільки от я боюся повністю втратити своє полум'я.
-Не бійся, ми знову його запалимо і ти будеш горіти яскраво та сильно.
Ці слова повернули мені надію, але яку? Я прекрасно розумів, що йду на вірну смерть.
-Агов, Смерть, а ти знаєш... не така ти вже й страшна!
-Ти мене щойно страшною назвав? Подивися на мене уважно, я ж неначе маленьке кошеня.
-Хахахаха, кошеня? Та ти ж схожа на старого, подертого кота!
-Ееее, ти так не жартуй, а то я й образитися можу.
-Ну все, не злись, просто мені здається, що я тебе починаю сприймати по іншому. Типу ти мій друг і ми з тобою просто на прогулянці.
-Так, прогулянка, але в один кінець.
-Ага, зовсім не весело якось стало.
І знову ми йшли в тиші. Я помітив, що місце в якому ми знаходилися - продовжувало змінюватись: ставало все дедалі світліше, таке відчуття, ніби настала весна. Сумні та сірі будинки тепер мали більш яскраві кольори. Хмари зникали, а небо було блакитним. Це навело мене на думку, що люди, коли стають дорослими - забувають радіти звичайним речам. Тепер, коли я повертаюся назад: мої думки, моє тіло, моя душа - все стає чистішим, ніби я «вінду» на комп'ютері оновив. Хто-зна, може і я перестану тупити...
Все ж розуміння того, що бути дитиною краще - мене не покидає. В мене з'явилося нове питання: а навіщо дорослішати? Зрозуміло, що цей процес ми не можемо зупинити і по своїй природі всі живі організми на цій планеті мають цикл. Але можливо ті люди, які назавжди залишилися дітьми - просто пройшли цей шлях із смертю і повернулися в цей світ із частиною спогадів? Можливо це їхній захист? Ця прогулянка давала мені все більше інформації, тому і з'являлося все більше запитань...
-Агов, Сашко, мені здається, чи в тебе є якесь запитання до мене? Тебе щось турбує?
-Насправді так. Ти говорила, що ми повертаємося до життя, як нова особистість, але як я помітив інколи виникають збої у програмі. То чи можливо зберегти частину своїх спогадів, і чи були такі випадки?
-Так, дійсно бувають випадки, коли відбувається подібні збої, але зазвичай люди, які залишають частинку себе минулого - отримують додатково побічні ефекти. У вашому світі їх дуже часто ізолюють та намагається вилікувати.
-Ти про психічнохворих?
-Так, але не про всіх. Давай не будемо відволікатися, ми майже на місці.
На горизонті з'явилася дуже знайома будівля, з нею були пов'язані, як приємні спогади, так і не дуже. Через мить я точно знав що це за місце - це був мій улюблений інститут. Ми наблизилися до брами, і мене знову почало затягувати. На секунду я повернув голову в сторону Смерті, за нею я побачив тінь, яка уважно спостерігала за мною, і тим, як мене затягують спогади...
Мій перший день в інституті: неймовірно, все тіло тремтить, я хвилююся? Звісно що так, це ж мій перший крок в доросле життя. Хоча мені й було страшно, але здається зацікавленість брала гору.
-Хей, Саша, привіт!
-Оля? Що ти тут робиш?
-В сенсі що? Ми будемо навчатися в одному інституті.
-Що? Ти теж тут будеш? Капець, не очікував.
-Ти не радий мене бачити... Оце ти жорстокий! А я думала ти будеш радий, все ж таки ми навчалися разом цілих одинадцять років.
-Та я радий-радий, просто не очікував тебе тут побачити. Ну що ж, значить проведемо ще як мінімум чотири роки під одним дахом.
-Хахахаха, ну круто! Гаразд, Сашко - мушу бігти, бо ще маю справи.
-Давай. Гарного тобі дня!
Цікаво, що саме я тут повинен побачити, щоб виділити той «нульовий елемент». На скільки я пам'ятаю, цей день був приємний, але що буде далі?