Початок

Це був похмурий день, занадто похмурий, щоб можна було взагалі назвати це днем. За вікном осінь, що ж я хотів?... Повільний дощ напевно вже третій день не закінчувався і мені здалося, що таким чином, світ, Бог, або ж можливо якась інша сила - змиває з зустрічних людей весь бруд. Місто виглядало сумним, сірі та самотні багатоповерхові будинки, так і чекали, доки їх обійме тепла сонячна ковдра. Мені здалося це романтичним, потрібно занотувати...
Мої думки раптом були перервані нею. Вона тільки вийшла з душу, висока - десь метр і сімдесят вісім сантиметрів, блакитні очі - неначе чисте небо у літню пору року, довге чорне волосся і неймовірна фігура. На той момент я думав, що вона той самий ідеал для мене. Взявши мене за плече, вона щось сказала, але я її не почув. Думки все ще продовжували крутитися в моїй голові, але вони вже не були такими чіткими, як хвилину тому.
-Агов, ти мене чуєш, я з ким розмовляю?
-Що? Ти щось говорила? Вибач, можеш повторити?
-Я кажу, що через два дні приїдуть мої батьки, ти вже забув? Тобі вже давно потрібно було з ними познайомитися.
-О, так швидко час йде… потрібно буде щось їм придбати, якийсь подарунок.
-Не хвилюйся, Сашо, все окей, вони в мене звичайні, їм не потрібні всі ці подарунки, чи щось типу того.
-Ти що не кажи, Катрусь, але я все одно щось подарую, ось прямо зараз напевно і піду за подарунком, ти зі мною?
-Ти вже забув? У мене сьогодні співбесіда, тому йди один.
-Добре. 
Я почав повільно одягатися. Відкрив свою шухляду, взяв пачку цигарок, гаманець, ключі, одягнув куртку та повільно пішов до вхідних дверей. Зупинившись перед дзеркалом, я оцінив себе поглядом.
-Ееее, ти куди без парасольки? - візьми її у шафі.
-О, дякую сонечко, зараз візьму.
Взявши парасолю та побажавши успіхів Каті, я вийшов із квартири. Якби ж я тоді знав, що більше ніколи сюди не повернуся, щоб я зробив? 
Вийшовши з будинку, я відчув цей пронизливий осінній холод. Кожен порив вітру - як холодне полум'я, що покривало мене з ніг до голови. Багато людей не полюбляють таку погоду, але не я. Відкривши парасолю, я повільно пішов. Знову тиша... Людей навколо немає, навіть автомобілі не їздять. Не звернувши на це уваги, блукаючи в своїх думках, я пішов до магазину.
Майже прийшов, потрібно закурити. Так... цигарки є, а де запальничка? Чорт, невже я залишив її в квартирі? Ех... і людей взагалі немає, де всі? Дивно, потрібно придбати запальничку. Тут недалеко біля зупинки повинен бути магазинчик. Прискоривши свою повільну ходьбу, вже через 5-7 хвилин, я був на тій зупинці, але чомусь там не було продавця. От халепа! І де його чорти тільки носять? Як же я хочу запалити ту цигарку та покласти її до рота. Ех... ну тоді зачекаю, все одно вдома робити нічого.  Так, а де мій телефон і котра зараз година? А, ось ти де!
На годиннику було 15:15. У мене ще майже три години до закриття торговельного центру. Цікаво, чому взагалі немає зв'язку? Якось це все дивно. Через десять хвилин я так і не побачив продавця. Що ж, потрібно йти, придбаю запальничку в іншому місці. З кожним кроком я все більше починав розуміти, що щось тут не так. Агов, де всі? Люди, ви де? Можливо це типу якогось пранку? Люди, це вже не смішно! Серце забилося частіше, дихати стало якось важко, мене охопила паніка. Зайшовши в перший випадковий будинок, я помітив, що двері були відчинені, однак нікого з людей тут не було.
А це ще що? На стінах я помітив людські силуети, вони були схожі на ті, що показували по телевізору в Хіросімі та Нагасакі після удару ядерною зброєю. Чомусь на очах з'явилися сльози, я почав ввесь тремтіти, відчуття, немов тут ще хтось є. На секунду мені здалося, що на мене хтось дивиться. Страх - він охопив моє тіло, я не міг поворухнутися.
Допоможіть, агов, є хтось, люди? Досить жартів! Я повторював це раз за разом. Через декілька хвилин, коли моє тіло знову було моїм, я вибіг із будинку. Потрібно перевірити інші будинки, можливо це сон? Стоп, потрібно повернутися додому, Катя, вона ж була там, а батьки? Потрібно зателефонувати! Де той «довбаний» телефон?! На годиннику 15:15, а зв'язку досі немає. Що відбувається?
Я почав бігти до Каті, мені так захотілось її побачити. Перед очима промайнуло все моє життя. Я чітко бачив кожен день, аж від самого початку мого народження - хіба таке можливо? Дощ ставав все сильнішим, а пориви вітру не давали мені вдихнути на повні груди. На секунду мені здалось, що мій світ, моє життя - зникає, його змивають потоки води. Бігти я більше не міг, а перед очима все ставало розмитим. Відчуття, що я втрачаю свідомість... Так воно й було.