Розділ 20

      ​Поки корабель «Арго» капітана Марка, який отримав зашифрований  сигнал лиха, мчав крізь зірки на допомогу , на борту захопленого піратського корвета панувало дивне, трепетне затишшя. Вперше за кілька днів жаху й погонь Ілан та Ані знову були разом. 

     Наступного ранку вони сиділи біля ілюмінатора, спостерігаючи, як за товстим склом клубочиться сизий туман таємничої планети. Напруга поступово відступала, поступаючись місцем глибокому, непідробному щастю від того, що вони вистояли.

     ​-  Я знав, що ти впораєшся, -  тихо сказав Ілан, дивлячись на Ані.

​     Вона лише посміхнулася, пригорнувшись до його плеча:

     -  А я знала, що ти прийдеш за мною.

     ​Ілан захотів показати їй дещо особливе. Він взяв дівчину за руку і повів її до виходу з корабля. По дорозі він розповів про те, як блукав туманними каньйонами, як благав про допомогу і як зустрів справжніх господарів цього світу -  дивовижних істот- менталів, з якими він уже встиг налагодити зв'язок.

     ​-  Вони дуже цікаві, Ані, -  захоплено розповідав хлопець. -  Вони хочуть познайомитися з тобою. Не бійся їх. 

     І коли шлюз корабля відкрився і апарель опустилася на планету, а ноги Ані торкнулися її поверхні, Ілан подумки звернувся до золотаво-сріблястих згустків енергії, які вже незримо супроводжували їх. Істоти одразу відгукнулися. Ментали з цікавістю «зазирнули» у свідомість дівчини. Їхній розум м'яко торкнувся думок Ані, вивчаючи її світлий характер, тривоги й найпотаємніші мрії. Вони відчули чистий, міцний зв'язок, що існував між цими двома людьми, і вирішили зробити їм подарунок -  матеріалізувати їхні спільні мрії прямо тут, наяву.

​     Але, оскільки ментали пізнавали людські бажання вперше, втілення вийшло доволі чудернацьким і сюрреалістичним.

​     Мить -  і простір навколо них різко змінився. Зникли металеві стіни піратського корвета. Ілан та Ані раптом опинилися на вершині величних, стрімких гір.

      ​У Ані перехопило дихання, і вона остовпіла від побаченого.

     Під самісіньким підніжжям скель розливалося дивовижно блакитне, тепле море, шумно плескаючи хвилями об прибережне каміння. Проте навколо них, на високогірних схилах, густими смарагдовими острівцями росли високі, занесені снігом ялинки. І в цьому зимовому засніженому лісі, просто поміж гілок хвойних дерев, зграями літали яскраві тропічні папуги та величезні перламутрові метелики, радісно махаючи крилами на тлі крижаних гірських вершин.

     ​Ані стояла з широко розплющеними очима, переводячи погляд зі снігових шапок на екзотичних птахів, а з них -  на морське узбережжя внизу. Вона не вірила власним очам.

     ​Ілан спершу теж здивувався, але потім не витримав і голосно розсміявся. Він узяв її за руку й почав усе пояснювати:

​     -  Це вони... Ментали намагалися з'єднати все, про що ми колись мріяли чи бачили на картинках із Землі! Твоє бажання побачити справжнє море й гори... і мої спогади про ліс та сніг. Вони змішали все докупи!

​      Ані теж розсміялася, відчуваючи, як неймовірне тепло розливається в грудях. Це дивовижне місце, створене невидимими духами планети, на мить звільнило їх від усіх турбот, нагадуючи, що навіть серед темряви космосу є місце для справжньої казки.

     Серед цього сюрреалістичного дива, витканого світлом і думками менталів, час ніби зупинився. Свіже, вологе повітря пахло хвоєю, гірським снігом та морською сіллю. Засніжені ялини тихо похитувалися під теплим морським бризом, а яскраві тропічні папуги, спалахуючи смарагдом і рубіном, зринали над білосніжними кручами, за якими плескалося лазурове море.

     ​Ані зробила крок уперед, спостерігаючи, як перламутровий метелик опустився їй на долоню. Вона тихо засміялася -  щиро, безтурботно, як давно вже не сміялася серед попелу й тривог їхніх блукань.

​    Ілан підійшов до неї й м'яко обійняв її за плечі, захищаючи від прохолодного подиху гірського вітру. Вона прихилилася до нього, відчуваючи тепло його тіла й ритмічний, заспокійливий стукіт серця.

​     -  Дякую тобі, -  тихо мовила Ані, повертаючись до нього. Її зелені очі, у яких відбивалося сяйво моря й снігу, дивилися на нього з такою силою й ніжністю, що в Ілана перехопило подих. -  За те, що не здався. За те, що знайшов мене.

     ​-  Я б знайшов тебе в будь-якому куточку Всесвіту, -  прошепотів Ілан.

​     Межі стриманості й страху, які вони обоє так довго носили в собі, остаточно розчинилися. Ілан простягнув руку й обережно торкнувся її щоки, пригладив пальцями по пасмо її рудого волосся. Ані подалася назустріч цьому дотику, заплющивши очі.

​     Хлопець схилився до неї, і їхні губи зустрілися.

​     Це був не квапливий, а глибокий, сповнений накопиченої ніжності поцілунок. У ньому сплелося все: і біль розлуки, і жах втрати, і той нестерпний страх, який Ілан відчув, коли благав Всесвіт про допомогу біля скелі, і той безмежний спокій, що накрив їх тепер.

​     Навколо них у повітрі м'яко пульсували золотаві згустки менталів. Істоти відчували цей потужний сплеск чистої людської емоції, і навколо закоханих почали плавно закручуватися світлі іскри, схожі на живий зоряний пил.

​     Коли вони нарешті відсторонилися один від одного, щоб перевести подих, Ані поклала голову йому на груди, спостерігаючи, як сонце повільно сідає за крижані піки гір, забарвлюючи море в пурпур і золото.

​     На тлі цього чудернацького, вигаданого планетою раю вони стояли обійнявшись -  дві єдині рідні душі серед безкрайньої й небезпечної Галактики, готові зустріти будь-яку бурю, що чекала на них попереду.