Розділ 12

     Відбігши від піратського корвета на безпечну відстань, Ілан заглибився в густі, сизі тумани, що огортали підніжжя скель. Дихати було важко, але на одному з екранів на командному містку корабля піратів він бачив аналіз повітря планети, який показував, що суміш газів придатна для життя, як і вода, що мала бути на планеті.

     ​За даними, які Ілан бачив на містку, ця планета значилася як «Привид» -  дика, незаселена й абсолютно позбавлена цінних ресурсів занедбана планета на краю цього сектора космосу.

     ​Проте вже за перші кілька годин блукань хлопець зрозумів, чому Зоряний атлас дав їй таку моторошну назву. Цей світ був не просто дивним -  він був живою, підступною пасткою для розуму.

     ​Подолавши черговий кам'янистий підйом, Ілан відчув гостру спрагу. Губи пеком пекли, а в горлі наче застряг ком із сухого піску. І раптом попереду, між двома високими кручами, він побачив кришталево чистий струмок, який весело дзюрчав по білій гальці. Сонячне світло, пробиваючись крізь туман, гарно грало на водній гладі, дратуючи виснажений зір.

     ​Зітхнувши з полегшенням, Ілан опустився на коліна й простягнув долоні, щоб зачерпнути прохолодної води.

     ​Його пальці пройшли крізь «воду», торкнувшись лише сухого, розпеченого каміння. Струмок продовжував дзюрчати, дрібні хвилі візуально розходилися від його рук, але шкіра залишалася абсолютно сухою. Це була першокласна, об'ємна оптико-  акустична ілюзія.

     ​-  Ні... Ні, цього не може бути, -  прошепотів Ілан, струшуючи неіснуючі краплі зі своїх тремтячих пальців.

      ​Але це був лише початок. Планета наче знущалася з нього, розгортаючи один фантом за іншим.

     ​За наступним поворотом каньйону скелі раптом розступилися, і перед очима виснаженого хлопця постало величне, сяюче місто. Це були височенні білосніжні вежі, скляні мости, прокладені між хмарочосами, та аеродроми, якими шниряли сотні швидкісних флаєрів. Ілан на мить застиг із відкритим ротом. Серце тьохнуло: цивілізація! Порятунок!

    ​Він з останніх сил рвонув уперед, біжучи до найближчої відкритої арки цього дивовижного мегаполіса. Але щойно його нога переступила межу «міста», вежі з тріском розпалися на тисячі сріблястих іскор, а замість прохолодного мармуру хлопець із розгону врізався грудьми в тверду, шорстку поверхню звичайної скелі. У вухах лунало лише сухе відлуння його власного важкого дихання.

     ​Блукаючи далі, Ілан опинився серед дрімучого, прохолодного соснового лісу. Повітря наповнилося неймовірно запашним ароматом хвої. Стовбури дерев здавалися настільки реальними, що можна було розгледіти кору й краплі смоли. Хлопець простягнув руку, щоб спиратися на стовбур, але рука знову безперешкодно пройшла крізь повітря. Дерева розчинилися сірим димом, залишаючи його посеред безплідної, випаленої пустелі.

    ​Навіть океан з'явився на його шляху. Величезні бірюзові хвилі з гуркотом котилися на берег, розбризкуючи солону піну. Ілан виразно чув шепіт прибою, що так нагадував Акварію й солодкі спогади про освідчення Ані. Він кинувся до води, благаючи про ковток вологи, але прибій розсипався пилом, а солоний бриз виявився лише гарячим, важким вітром планети.

     ​Години блукань цим лабіринтом фантомів, холодний підступний вітер і наростаюче виснаження остаточно підкосили його фізичні та моральні сили. Світ довкола нього безперервно бавився з його розумом, ламаючи сприйняття реальності й не залишаючи жодної опори.

     ​Знесилений, дезорієнтований і доведений до межі божевілля, Ілан опустився на сухий пісок і важко притулився спиною до стрімкої скелястої породи.

    ​У цю мить його прагматичний розум не витримав. На нього навалилося гостре, задушливе усвідомлення: він у пастці. Без зброї, без їжі, без води, на планеті, де навіть власні очі зраджують кожного кроку.

     ​Ілан злякався. Але це був страх не за власне життя.

     ​Його серце стиснулося від дикого, нестерпного жаху за Ані. Якщо він залишиться тут, якщо знесиліє й помре в цих туманних скелях -  його кохана залишиться на кораблі сама. Її чекає невідоме, страшне майбутнє в руках піратів. Він згадав її погляд, її крик, коли її волокли на борт, і ця безпорадність пекла його зсередини.

​     Він заплющив очі, безсило опустив голову на коліна й почав просити.

     ​Ілан просив у Всесвіту, просив у Бога, благав цю дику, чужу планету й Космічний розум про єдине диво. Він шепотів у темряву власної свідомості -  не заради власного порятунку, а заради допомоги дівчині, яка стала для нього єдиною рідною й найдорожчою людиною в усій холодній порожнечі космосу.

     ​І в цей момент щось змінилося.

​   Це було схоже на тихий, але глибокий поштовх -  ніби весь Всесвіт довкола нього на мить сколихнувся, вдихнув і м'яко відгукнувся на його відчайдушний заклик. Відчуття дикого страху раптом змінилося дивовижним, глибоким спокоєм.

     ​Ілан ніби прокинувся від важкого сну й розплющив очі.

    ​Ілюзії довкола наче розступилися. Він чітко відчув тверду, холодну текстуру скелі, на яку спирався спиною. Зникла невизначеність. І в цій новій, прозорій тиші хлопець виразно почув звук -  ніжне, ритмічне дзюрчання справжньої води, що лунало десь зовсім поруч, у глибині породи.