Розділ 7

     Залізні двері зачинилися за дівчиною з таким гуркотом, ніби відрізали будь- яку надію на порятунок.

     ​Ані відчайдушно опиралася до останнього. Вона кусалася, виривалася з усіх сил, намагалася викрутити пальці огидному пірату, який цупко тримав її за плечі, і несамовито кричала ім'я Ілана, поки її волокли смердючими, темними коридорами піратського корабля. Але сили були занадто нерівними. Її грубо заштовхнули всередину одиночної камери, і дівчина з розгону впала на холодну, слизьку підлогу.

​     Замок клацнув. Пролунали віддалені, байдужі кроки та сміх наглядачів, який поступово стих у глибині корабля.

     ​Усе сталося надто швидко. Ще кілька годин тому вони дивилися на подвійне сонце Акварії, плавали в теплому океані, обіймалися й будували плани на весілля... А зараз довкола була лише гнітюча, непроглядна темрява, просочена важким запахом машинного мастила, цвілі та чужого страху.

     ​-  Ілане! -  здавлене криком горло пекло, але Ані підхопилася й кинулася до дверей, гарячково забивши кулаками по важкому металу. -  Ілане! Ти чуєш мене?!

     ​У відповідь лунала лише глуха, залізна тиша. Їх розділили. Вона навіть не знала, на якому ярусі цього проклятого корабля його утримують і чи він взагалі живий після того, як його побили під час затримання.

     ​Надії не залишалося. Дівчина безсило опустила руки, спираючись спиною на холодні двері камери. Ноги перестали її слухати, і Ані повільно сповзла по шорсткій стіні на підлогу, обнявши свої коліна.

    Сльози хлинули з очей гарячим, нестримним потоком. Вона плакала ридаючи, безшумно струшуючись усім тілом від тиску дикого, панічного жаху, який розривав її зсередини. Мозок відмовлявся сприймати те, що відбулося. Світ, який вони з таким зусиллям будували після втечі з підземного міста, розпався на шматки за лічені хвилини.

     ​Що з ними буде далі? Що це за люди? На яку далеку, випалену сонцем чи вкриту кригою планету-  каторгу їх везуть? Хто купить їх як «живий товар»?

     ​Думки плуталися, перетворюючись на суцільний хаос. Дрібне тремтіння не зупинялося. Ані плакала довго -  поки не скінчилися сльози, поки горло не стиснув спазм, а в грудях не залишилася лише випалена, крижана порожнеча.

      ​А потім її накрив повний ступор.

     ​Ані так і залишилася сидіти на підлозі, підібгавши ноги до грудей і впираючись поглядом у єдину точку на протилежній стіні, де крізь щілину ледве пробивалося тьмяне червоне світло аварійного світильника. Вона більше не плакала й не рухалася. Вона заціпеніла, мов статуя, занурившись у важкий, апатичний стан.

     ​Її права рука несвідомо стискала ліву -  там, де на пальці знаходилася дорога серцю  обручка. Це була єдина нитка, яка ще зв'язувала її з реальністю й не давала розуму остаточно згаснути в цьому темному кутку піратської тюрми. Вона чекала, сама не знаючи чого, абсолютно беззахисна перед тим, що готувала їй доля...