Один рік мого життя

День 239 (03.03)

Вже середа, завтра тіло Афанасія поїде додому. На рідну землю. Його донька про все домовилась. Якщо чесно я таку і очікувала її побачити. Довге, світле волосся, сині очі…рішуча, але при цьому дуже добра. Просто зібраніша трохи за маму. Поки вона все оформляла, я була поруч з Надею. Вона досі не прийшла в себе…Сьогодні уявила себе на її місці і…Ох, не передати словами той стан…це дуже моторошно. Ця операція була їхнім останнім шансом, пухлина росла з кожним днем все більше і більше, ааа я ж вже це 10 раз тут пишу…Просто дуже важко скласти думки в купу. Донька розказувала, що їм відмовили в Україні, вони ледь знайшли оцю, а виходить все було дарма…Хоча теж звинувачує себе, що вони дуже довго збирали гроші, десь 5 місяців. Але ж не факт, що 5 місяців тому серце б витримало, взагалі не факт. Значить йому «там» краще. Таке враження, що він вирішив сам піти, щоб не мучити, ні себе, ні близьких.

Ці два дні дуже важкі. Морально мій стан на дні. Що з цим робити не знаю. Так, мені не так боляче як Надії і її дітям, але все одно. А ще ми зовсім не можемо говорити на цю тему з Сашою. От прямо табу… Йому, до речі, дозволили більше ходити. Може сходимо в парку тут недалеко, але не хочеться від слова взагалі. Може завтра.

А вдома Слава Богу все добре. Та й таке. Пішла я.

Юлія Цюрик

Подобається

#2924 в Сучасна проза
#2091 в Молодіжна проза

У тексті є: друзі, життя, любовнаісторія

Відредаговано: 08.04.2023

Додати до бібліотеки

Поскаржитись