День 224 ( 16.02)

Сьогодні в Саші з’явився сусід. Стільки днів не було, а тут таке. Хоча палата двомісна. Але це добре – веселіше буде. Це чоловік. Років 50-60. У важкому стані – це не озброєним оком видно. У нього теж пухлина, але набагато більша, ніж була в Саші. Йому дали не великі шанси на успіх, але вони є. Навіть писати про це буду! Все мусить бути добре. Він приїхав з сином. Обоє дуже товариські. Люблять поговорити, дуже милі і привітні.  Але син сьогодні поїде, на зміну буде дружина. Чоловіка звати Афанасій,  а дружину Марина.  А ще вони одразу здогадались про мій стан. Не розумію як! Бо тільки 11 тиждень почався. Це ж зовсім мало. Нічого не видно.

Хоча в Афанасія 4 дітей і вже 6 онуків. Каже, то досвід. Уявляю як його сім’ї зараз…Люблячий дідусь, тато, головний захисник родини і 1 до 1000 шанс на життя після операції. А якщо не її не зробити максимум місяць життя.

Грабіжники, зрадники, варюги, абюзери живуть собі в своє задоволення. А тут… Знаю, що так писати не можна, але накипіло. Хочу вже нарешті, щоб Саша вилікувався і ми забули про це як страшний сон. Лікарі кажуть, що якщо все буде добре через місяць відпустять додому, з ліками, постійним обстеженням, але нормально функціонуючим.

Ще з цікаво говорила з Одрі по відеочату. Ми з Кірою так насміялись. Він дивно дивився на телефон, випучув очі, нашпорював вуха і ганяв по всій хаті як торпеда. То треба було бачити! Такий смішнюх. Ну все можна з чистим сумлінням йти спати.