День 209 (01.02)

Якось не віриться, що перший місяць року вже позаду. Стільки всього сталось…Але найважливіше в житті тільки попереду.  Про погане не буду. Реабілітація в самому розпалі і я намагаюсь тішити себе надією.  Намагаюсь його підбадьорювати,  зробити так, щоб у нього була мотивація і сенс боротись – віддаю всі сили, що маю на цю справу. Змусила його пообіцяти, що буде зустрічати нас в серпні чи вересні з пологового здоровим.   І він пообіцяв, тож виходу в нього вже немає.

А вечері мала розмову по душах з мамою і татом. Вони переживають, а ці дні я взагалі майже не виходила на зв'язок, бо просто не могла.  Як я не хочу, щоб вони через нас псували собі нерви, але розумію, що це нереально.  Морально налаштовую себе на те що цей страх за його життя буде переслідувати мене завжди, але ключове слово МЕНЕ, а не всіх наших рідних і близьких.  Не хочу, щоб вони навіть подробиці знали…

Яке ж все таки непередбачуване це життя…Мама мене трохи привела відчуття, сказала правильні речі, ще 5 років тому я б ніколи не повірила, що з нею говорила про таке. Одрі, до речі, зараз під опікою Кіри.  Поводить себе дуже добре, хоча досі дуже сильно сумує.  Хоч кіт – це не собака і йому важливо, щоб його годували і було тепло, а вже потім все решта, нові люди, нова родина для нього це великий стрес, і впевнена, він думає, що я його покинула. Але знаю, що Кіра в образу не дасть. Серце за нього болить, але за ситість і тепло не переживаю.

Отакі в мене справи…