День 208 (30.01)

Вчора було не до записів, від слова зовсім. Зранку  Саша здав усі потрібні аналізи, до обіду чекали результат.  В обід лікар прийшов з новиною, що робитимуть операцію вже. Сказав, що немає часу чекати, аналізи дозволяють… почалась підготовка.  Мене одразу ж вигнали звідти, сказали, що подзвонить як тільки закінчать. Тут не можна сидіти 8 годин під операційною… Я з 14 десь до 18 просиділа на лавці біля головного корпусу, змерзла, але відчула це вже значно пізніше, слухала як співають птахи, не могла знайти собі місця. Навіть телефон до рук не брала.  А тоді пішла поспати до себе. Десь об 9 нарешті подзвонив лікар. Операцію пройшла успішно, але всю детальнішу інформацію він розказав аж при зустрічі сьогодні. Це ще не кінець, але вже можна трохи розслабитись.

Знаю, що пишу тут все дуже хаотично, але немає сил робити інакше. Намагаюсь все вистроїти в логічній послідовності, а не дуже виходить щось я так бачу.

До речі, сьогодні зранку мене пустили до нього в операційну не надовго. Він прийшов в себе і дуже сильно просив, щоб я прийшла.  Він відійшов від наркозу, проте вставати не можна. Найжахливіше позаду, але ще довга реабілітація.  А ще я дуже виснажена.  Тільки що зрозуміла що до 17 вечора з’їла всього одну апельсину. І треба подзвонити батькам, а я морально якось взагалі не готова.

Декілька годин по тому: Що я говорила про все буде добре?!  Лікар подзвонив і сказав, що годину тому Саша був на межі життя і смерті, але вже все стабілізувалось. І як з таким жити. Я ледь не бахнулась в обморок від почутого.  Просто розуміла, що нікому рятувати і трималась з останніх сил. В такому стані пішла в лікарню, звичайно, що мене не пустили. Медсестри побачили в якому я стані і напоїли чаєм з цукром, щоб я трохи прийшла в себе. 

Через місяць я вже буду знати хто в середині, і так хочеться розділити цей момент з Сашою. Я боюся. Дуже боюся…Якось до оцього: на межі», я ставилась до цього як просто факт, а зараз вже просто переживаю «за кожну волосину»… Коли розумієш, що смерть поряд і вона постійно грається зовсім інше ставлення до цього всього. 

А ще мені дуже важко писати все це, бо ніби переживаю ці емоції знов. Хочеться заснути і прокинутись в якомусь чудовому місці, де всім добре…і всі здорові…