Розділ 123. Під загрозою

Пізній вечір.
За вікном повільно танув дощ, а неонові відблиски міста розмивалися у калюжах, мов розтеклі спогади. Офіс «Гідності» майже спорожнів — лише у кабінеті Богдана ще горіло світло. Стіл був завалений паперами, звітами, роздруківками банківських переказів. На екрані монітора миготіли рядки цифр — сліди злочину, холодні, але промовисті.

Богдан сидів нерухомо, втупившись у монітор, і лише раз по раз приглушено постукував пальцями по столу. У повітрі стояла тиша, напружена, мов перед грозою.

Двері рипнули, і в кабінет увійшов Андрій. Втомлений, із підбитими очима, він кинув на стіл теку, потім сів навпроти.

— Усе гірше, ніж ми думали, — сказав він без вступу. — У справу втрутилися зверху. Я щойно повернувся з прокуратури. Бачив лист: офіційний наказ про припинення нашого розслідування. Формулювання — “через брак компетенції ініціативної групи”.

Богдан повільно підняв голову.
— І хто підписав?

— Той самий заступник С., — стиха відповів Андрій. — Вони передають усі матеріали саме йому.

У кімнаті запала тиша.
Богдан відкинувся на спинку стільця, втупившись у темну пляму за вікном.

— Прямо перед ударом… — прошепотів він. — Значить, ми зачепили когось дуже важливого.

— Вони злякалися, — додав Андрій. — Але це не добрий знак. Коли такі, як він, бояться — вони не тікають. Вони знищують.

Богдан зітхнув.
— Тим більше не можна зупинятись. Якщо ми підемо зараз — вони зітруть навіть пам’ять про те, що відбувалося.

Двері знову відчинились. Увійшла Марта. Вона виглядала стомленою, але в її очах світилася холодна рішучість. В руках — тонка синя текa.

— Я закінчила перевірку по фальшивих лікарях, — сказала вона. — І маємо щось серйозне.

Вона поклала на стіл документи.

— Тетяна Боровик. Формально — головний психіатр у чотирьох “реабілітаційних центрах”. А за фактом — жодної медичної освіти. Її диплом підроблений. А ще — в декларації нерухомість в Австрії. І знаєш що? Вона вилетіла туди два дні тому.

— Втікає, — хрипло промовив Ігор, який щойно увійшов, тримаючи телефон. — І не вона одна. Сьогодні троє з їхнього списку вже покинули країну. Решта — зникають по містах.

Він підійшов до вікна, відсунув жалюзі. На вулиці стояла чорна автівка. Без фар. Стояла вже хвилин двадцять. Ігор зиркнув на Богдана:

— Думаю, нас “пасуть”.

Богдан мовчки кивнув. Його обличчя залишалося спокійним, але всередині кипіла тривога.

— Значить, ми під ковпаком. І це — офіційно, — промовив він.

Наступного ранку підозри підтвердилися.
До офісу «Гідності» прийшли троє чоловіків у цивільному. Без ордера, без пояснень. Один нахабно показав посвідчення, яке виглядало сумнівно.

— Ми проводимо позапланову перевірку діяльності вашої організації, — сухо повідомив він.

— Тоді чекайте з ордером, — спокійно відповів Андрій і зачинив двері перед носом.

Через десять хвилин біля будівлі вже стояла поліційна машина. Але ордера так і не принесли. Тільки погляди — довгі, холодні, попереджувальні.

Сигнал був зрозумілий: їх попередили.

Через годину пролунав дзвінок.
Номер невідомий. Голос — нервовий, тремтячий:

— Говорить підприємець Сергій Радченко. Ви мене не знаєте, але я знаю, що ви розслідуєте справу з пансіоном. Я хочу зустрітись. Особисто. Я маю інформацію про “прикриття згори”. Але я боюсь… сьогодні вночі мого брата забрали. Його не можуть знайти.

Богдан коротко відповів:
— Де ви зараз?

— Старий ангар біля траси. Колишній пункт техогляду. Приїдьте без камер. Я не довіряю нікому.

Через двадцять хвилин чорна «Шкода» вже котилася в бік промзони. В салоні — мовчання. Кожен думав про своє. Марта нервово стискала папку в руках. Ігор тримав руку біля кобури — на випадок “сюрпризів”.

Усередині ангара пахло іржею й мастилом. Радченко стояв в тіні, схудлий, з глибокими колами під очима. Його руки тремтіли, коли він простягнув Богдану флешку.

— Тут — аудіозаписи, — сказав він, стишуючи голос. — Розмови С. із кимось із міністерства. Там обговорюють передачу “пацієнтів” за кордон під виглядом реабілітації. Але це — торгівля людьми. Міжнародна схема.

— Ви впевнені? — спитала Марта.

— Я чув це особисто. Мій брат возив документи. А потім... зник. Їх знаходять, але вже не живими.

Тиша зависла важко, як дим.

Богдан взяв флешку, подивився на неї — маленький шматок пластику, але з доказом, який може змінити все.

— Ви зробили правильну річ, — сказав він. — Ми не дамо вам пропасти.

Радченко похитав головою.
— Мені вже все одно. Головне, щоб це не зникло разом зі мною.

Він пішов у темряву, не озираючись.

Коли команда повернулася в офіс, була вже за північ. Вулиці спорожніли. У кабінеті Богдана загорілося світло. Андрій вставив флешку в ноутбук. Кілька секунд — і на екрані з’явилися аудіофайли, розшифровки, голоси.

Голос С. звучав чітко:

> “Переведення пакету завершити до кінця місяця. Наші партнери чекають. Без шуму. І попередьте журналіста — він вже зайвий.”

Марта заплющила очі.
— Це… це доказ. Беззаперечний.

Андрій опустив голову.
— Якщо це оприлюднити — нас спробують знищити. В прямому сенсі.

Богдан підвівся. Його тінь відбилася на стіні, ніби виросла вдвічі.

— Нас уже намагалися знищити, — тихо сказав він. — Але ми вистояли. І вистоїмо і зараз.

Він обвів усіх поглядом — кожен із команди дивився на нього, як на людину, в якої не залишилось страху.

— Ми — не просто бюро допомоги, — продовжив він. — Ми — остання межа. За нами вже немає нікого. Якщо ми впадемо — переможе беззаконня. А цього не буде.

Він глянув у вікно.
На темному небі розривався світанок — червоний, мов перед бурею.

— Готуйте все. Нас чекає велика буря. Але ми — до неї готові.