Розділ 122. Ланцюг імен

На світанку після нічного рейду пансіон «Зелений світанок» уже не виглядав затишним і безпечним місцем. Колись доглянуті клумби були витоптані, двері — опечатані, а біля входу стояли буси поліції та оперативні машини спецслужб. Усю територію оточили стрічками з написом «Обережно. Місце злочину».
Преса намагалася прорватися ближче, але правоохоронці тримали дистанцію. Камери миготіли, мікрофони простягалися, та коментарі були короткі й сухі — «триває перевірка», «є затримані», «розслідування триває».
Проте натяки вже розліталися по місту, мов блискавки перед бурею. Люди шепотіли: "там тримали людей", "це була не лікарня, а тюрма", "серед власників — впливові особи".

Та справжня битва починалася не там, перед телекамерами, а в невеликому офісі «Гідності».
Богдан сидів за старим дерев’яним столом, перед ним — ноутбук. Поруч — флешка, яку напередодні віддав журналіст, той самий, що пережив пекло підвалу «Зеленого світанку».
В кімнаті панувала напруга, густіша за дим. Навіть звук вентилятора здавався зайвим.

Поруч сиділи Андрій, Марта, Ігор і Олексій. Усі мовчали, кожен розумів: те, що вони побачать, може змінити все — і їхнє життя, і правила гри.

— Готові? — запитав Богдан, тримаючи флешку в пальцях, мов ключ від замкненого світу.

Кивок. Ніхто не сказав ні слова.

Богдан підключив носій до ноутбука.
На екрані з’явився каталог файлів. Без паролів, без захисту. Власник розумів — часу в нього не було.
Назви говорили самі за себе: «Основні замовники», «Реєстр операцій», «Список переведених», «Координація – приватно».

— Нічого собі… — прошепотіла Марта, коли відкрила перший документ. — Це не просто база даних. Це повна бухгалтерія злочину.

Таблиці з іменами, номерами рахунків, сумами переказів. Поруч — дати і позначки: «доставлено», «прийнято», «відправлено».
Деякі файли містили фотографії людей, які «перебували на реабілітації». Лише тепер було зрозуміло — під цим словом ховалося рабство.

— Подивіться на це, — сказав Андрій, гортаючи таблицю. — Тут десятки офшорних рахунків. А отримувачами — різні «центри допомоги», «санаторії», «психологічні клініки» по всій області. І більшість із них ми вже бачили в старих справах.

Ігор нахилився ближче до екрана.
— Ось листування між якимись координаторами. Слухайте: «Погоджено з С.», далі — «Не чіпати пансіон у Жовтих Водах до завершення переведення пакету».
— Здогадки є, хто цей С.?

Богдан повільно видихнув.
— С. — це може бути Сергій Іванович. Той самий заступник з обласного управління. Ми давно підозрювали, що він «кришує» ці структури, але доказів не було.

— Тепер є, — сухо сказав Олексій. — І не просто доказ. Це ключ до всієї піраміди.

Він натиснув інший файл. На екрані з’явилася мапа області з позначками.
— Дивіться. Кожен “центр” має код. Якщо нанести на карту — це сітка. Вони з’єднані фінансово і кадрово. Це не одиночна організація, а система.

Андрій кивнув, дивлячись на монітор, де миготіли десятки назв: «Теплий дім», «Світлий шлях», «Гармонія», «Промінь надії»…
— Ці назви звучать так, ніби їх придумували психологи. Але за ними — торгівля людьми, під прикриттям благодійності.

Богдан підвівся, підійшов до вікна.
Надворі вже світало. Рожеве небо торкалося дахів, але в його очах це світло виглядало криваво.
— Це вже не просто чергова справа, — промовив він тихо, але твердо. — Це вузол, який тягнеться вгору — у владні кабінети. Якщо ми його розплутаємо, рухне весь механізм.

— Але спротив буде шалений, — озвався Олексій. — Я вже чув: в наш бік летять запити. Вони нас «перевіряють». Знають, що ми щось маємо.

Марта глянула на Богдана.
— Нам потрібен план. Якщо діяти хаотично — вони все знищать.

Богдан кивнув.
— Працюємо швидко й тихо. Без витоків. Усе копіюємо, шифруємо, зберігаємо окремо. Готуємо пакет доказів для прокуратури й журналістів-розслідувачів. Але тільки тоді, коли будемо впевнені. Бо зараз — кожен крок може стати останнім.

— І ще, — додав Ігор, — у журналіста був щоденник. Ми забрали його речі. Там записи за кілька місяців до викрадення. Я візьмуся за нього.

— А я перевірю лікарів, які підписували фальшиві довідки, — сказала Марта. — Багато підписів — підроблені. Але деякі справжні. Це означає, що дехто з медиків знав, на що йде.

Олексій розгорнув список імен на екрані.
— Подивіться сюди. Окрім чиновників і керівників «центрів», тут є адвокати, психологи, навіть один депутат Верховної Ради. Вони всі — у цьому ланцюзі.

Тиша впала, мов ніж.
Кожен із присутніх розумів: ці прізвища не просто небезпечні — вони недоторканні.

Богдан повільно провів рукою по обличчю.
— Ми зайшли туди, де система найболючіша. Але і де її можна зламати. Бо правда завжди має лезо.

Він зупинився, глянув на команду.
— Вони сильні. Але ми маємо перевагу — ми не боїмося. Бо за нами — ті, кого вони знищили. Їхні голоси мовчать, але правда говорить замість них.

Андрій усміхнувся ледь помітно.
— Тоді не зупиняємось.

— Ні, — твердо відповів Богдан. — Не відступаємо. Бо ми не просто команда. Ми — щит для тих, кого не захистив ніхто.

Він вимкнув монітор. У кімнаті стало темно. Лише індикатор флешки миготів червоним — мов живе серце, у якому б’ється ланцюг імен, що мав стати вироком для всієї системи.