Розділ 121. Темна ніч пансіону

Ніч опустилася на околиці міста важкою, задушливою ковдрою туману. У вологому повітрі стояв запах гнилої трави й бензину. Пансіон «Зелений світанок» на перший погляд здавався оазою спокою — доглянуті клумби, вимиті вікна, охайна вивіска:
«Центр реабілітації постраждалих від стресу».
Але той, хто дивився на це очима досвідченого оперативника, розумів: ця будівля — не сховище для зламаних душ, а пастка, у якій зламують волю.

— Камери по периметру лише для показухи, — прошепотів Андрій Коваленко, колишній спецпризначенець, що зараз керував операцією, — а справжні — у стінах. Я перевірив частоти. Вони передають сигнал у підземний серверний блок.

Його голос лунав хрипло, але впевнено. Він дивився у нічний бінокль, фіксуючи позиції охорони. Біля воріт стояв охоронець із цигаркою, в підсвіченій кабінці — другий. На даху, здається, теж хтось чергував.

Поруч, на колінах у вологій траві, Богдан дивився на план будівлі.
— Вхід здійснюємо через західне крило. Там старий технічний хід. Зміна охорони — о першій. Зараз — мінімум персоналу. У нас двадцять хвилин. Не більше.

Марта перевірила пістолет із глушником і тихо ковзнула поглядом по команді.
— Якщо почнеться шум, діємо за планом «Тиша». Без героїзму. Ми тут не для бою, а для звільнення.

Ігор, наймолодший у групі, налаштовував пристрій заглушення сигналу.
— Система глушить Wi-Fi, GSM і радіоканал. Камери бачать, але не передають. Ми будемо для них — просто, як темна пляма.

Новий союзник, Олексій — колишній розвідник, кремезний і мовчазний, — стискав у руці ніж із титановим лезом.
— Якщо всередині є охоронці — діємо швидко. Без шуму.
---

Проникнення почалося рівно о 00:43.
Туман щільно огорнув корпуси, коли тіні чотирьох людей розчинилися в ньому, немов примари. Марта зняла електронний замок за шістдесят секунд — з точністю годинникового механізму. Всередині їх зустріла холодна стерильність — біле світло, лінолеум, запах дезінфектанту. Коридори — ідеальні, порожні, мовби з глянцевого буклету. Але в тиші щось було не так — надто правильне, надто мертве.

— Це місце пахне страхом, — прошепотіла Марта. — Тут не лікують, тут ламають.

Вони рухалися низько прегинаючись, тримаючи зброю наготові. На стінах — дитячі малюнки, у вазонах — пластикові квіти. Кожна деталь — як декорація. Ігор переглянув карту, отриману від інформатора.

— За стіною праворуч — старий ліфт. Підвал не позначений офіційно. Але проводка йде вниз. Там і треба шукати.

Коли вони знайшли вхід, двері виявилися сталевими, із сенсором розпізнавання. Ігор розгорнув мікросканер.
— Три хвилини. Але тут є подвійний контур — система подасть сигнал при взломі.

— Нам часу не дають, — сухо мовив Богдан. — Якщо почнеться тривога, у нас буде максимум дві хвилини, щоб забрати людей.

Марта дивилася на монітор камери, під’єднаної Ігорем до локальної мережі.
І раптом її очі розширилися.

— Дивіться! — вона підсунула екран ближче. — У підвалі є камера.

На відео — кімната без вікон, бетонні стіни, тускле світло. На підлозі — п’ятеро людей. Двоє підлітків, дівчина років двадцяти, ще один молодий чоловік, і… чоловік середніх років із синцями на обличчі, прив’язаний до труби.

Ігор застиг.
— Це ж журналіст, який зник два місяці тому! Він розслідував торгівлю людьми!

Замок нарешті клацнув.
— Готово, — прошепотів Ігор.

Богдан відчинив двері. Темрява підвалу ніби втягнула їх всередину. Повітря було важким, металевим, наче в шахті. Люди, побачивши тіні рятівників, спершу відсахнулися, а потім — розплакалися від шоку й надії.

— Тихо, ми свої, — прошепотіла Марта, розв’язуючи дівчині руки. — Ви в безпеці.

Олексій підхопив журналіста. Той ледве стояв на ногах.
— Вони… катували нас… змушували підписувати документи… — прошепотів він. — Дехто не витримав…

— Тримайся, — Богдан підхопив його під руку. — Ми вас виведемо.

І саме тоді різонув у тиші різкий звук. Сирена. Гучна, ріжуча, мов крик пораненої сталі.

— Нас засікли! — вигукнув Ігор, перекриваючи шум.

— Готуємось до бою! — коротко кинув Богдан.

Кроки, вигуки, блиск ліхтарів. Все наближалося швидко. Але перш ніж охоронці дісталися підвалу — ззовні розкотилося коротке шипіння. Потім — густий, білий туман, що вривався у приміщення.

— Це «Тінь»! — крикнув Коваленко крізь дим, одягаючи протигаз. — Вони накрили периметр!

Газ вивів охоронців із ладу за кілька секунд. Команда діяла швидко, всі в протигазах — двоє несли підлітків, Марта — дівчину, Ігор прикривав тильний прохід, а Богдан із Коваленком підтримували журналіста.

На виході з будівлі вже чекала група прикриття. Автівки без номерів, медики в масках, короткі команди по рації.

Журналіста поклали на носилки. Його губи тремтіли, але він ухопив Богдана за руку.
— У мене… флешка… в кишені. Там усе… імена… рахунки… хто платить, хто бере…

Богдан витяг маленький чорний носій, стиснув в долоні, наче найдорожче.
— Дякую, друже. Тепер вони не сховаються.

Чоловік усміхнувся крізь втому.
— Головне… доведіть до кінця…

— Обіцяю, — сказав Богдан твердо.
---

Коли машина рвонула з місця, ніч за вікнами здригнулася від далекого гуркоту сирен. «Зелений світанок» палав ізсередини — система безпеки зійшла з розуму, перемикаючи сигнали, заклинюючи ворота.

І в тому хаосі Богдан мовчки дивився на флешку, затиснуту в долоні.
Вона пульсувала у світлі фар, мов серце — носій правди, що міг зруйнувати цілу мережу.

Марта повернулася до нього:
— То що тепер?

— Тепер, — сказав він, — ми йдемо до кінця. І темрява вже не сховає їхніх імен.