Розділ 120. Вогонь по штабах

Наступний ранок вибухнув у Бюро «Гідність» як дзвін із кобальтового неба — гострий, незворотний, що не давав ні хвилини на сон. Вузькі кімнати штабу наповнилися людьми: волонтерами, двома юристами, котрі приїхали зранку, щоб підготувати заяви, і одним старим другом, що стояв у тіні, наче привид. На столі розкладалися картки, шукалися зв’язки, складалися маршрути втеч. Все, як завжди, коли правда починає кидати виклик системі — хаос із порядком всередині.

У центрі кімнати — велика металева дошка, на якій Марта вже вивісила роздруківки з камер маєтку: обличчя в масках, документи з печатками, фото людей, які здавалися звичайними до того дня. Поряд стояв монітор, і на ньому Ігор розгортав схеми зв’язків: лінії, стрілки, імена, офшори. Кожна лінія — це нитка, що вела вгору, до кабінетів, де пахло лакованим деревом і брехнею.

Тимур сидів на дивані під ковдрою, з гарячим чаєм в руках і повільним, уважним диханням. Він більше не був лише жертвою — став ключовим свідком, джерелом інформації, що блищала як крихкий скарб. Його очі час від часу затуманювалися спогадами, але голос вже не тремтів. Він розповідав — коротко, стримано, ніби кожне слово могло звести всіх нанівець або, навпаки, врятувати.

— Отже, маєток був лише ширмою, — почав Богдан, стоячи перед дошкою. Його голос звучав як командирський: спокійний, виміряний. — За ним — мережа. Вони відправляють людей до Європи під виглядом волонтерів, під виглядом добровольців, іноді — новонавернених. Багато з тих, кого викрали, — неповнолітні. На відео видно, як їх змушують говорити, що вони «пішли добровільно». Це — пропаганда-продавець: куптер-версія людських життів.

Марта, стискуючи край листа, кинула погляд на фото одного з «поважних» меценатів.

— І всі ці «спонсори», — прошепотіла вона. — Наш давній жертводавець з якоїсь благодійної вечері теж у кадрі.

— Саме так, — злегка похитав головою Ігор, який кликав на екран ще кілька знімків. — Ця пожертва, яку ми підозрювали, — була не для добрих справ. Вони її використовували як тести. Хтось перевіряв, чи ми взагалі беремося за такі суми, чи хтось може нас купити, чи ми — чисті. А якщо ні — влаштувати компромат. Ми виявилися для них кісткою в горлі.

Тиша впала на кілька секунд — важка, як повітря перед бурею. Потім пролунав дзвінок. Богдан підняв трубку, і його обличчя моментально стало іншим: світлішим від рішучості, але важким від гніву. Він слухав кілька миттєвостей, потім поклав слухавку і сказав тихо, але так, що всі почули:

— Хтось підкинув до нашої будівлі мертву ворону. До неї прикріпили папір з написом: «Не ваше діло. Інакше — наступний буде живий… або навпаки». Це попередження.

В кімнаті пройшов холодний присмак страху. Хтось оскалив губи; хтось пригнув голову й стиснув руки. Марта подивилася на Ігоря, очі її блищали.

— Тепер вони на нас полюють, — сказав той. — Але ми встигли. Ми скопіювали базу, зробили резервні копії. Якщо з нами щось станеться — правда все одно вийде.

Богдан зробив крок до великої карти міста, на якій червоною ручкою були окреслені «гарячі точки».

— Нам треба діяти швидко, — сказав він. — Наступний об’єкт — пансіон у передмісті. Формально — центр реабілітації. Насправді — місце, де «відпочивають» і «губляться» ті, хто знає зайве. Свій власник — людина з прізвищем у наших файлах. Ми маємо свідчення, що туди час від часу звозять людей, вони там зникають на місяці.

— Як ми підемо? — Марта підняла очі.

— Тихо, — відповів Богдан, задумливо рухаючи пальцем по карті. — Ми не втечемо, а вдаримо. Діяти потрібно з підтримкою. Я зв’язався з Коваленком — його команда на підйомі. Вони можуть прикрити тил і забезпечити відведення. І… — Богдан зупинився, ніби підбираючи слово, — є ще одна людина. Старий друг. Колись він відійшов від справ, розчарувався. Але зараз… він повертається.

У цей момент у двері тихо ступив кремезний чоловік у цивільному, з фігурою, яка ніби обросла історією боїв і втрат. Він посміхнувся зухвало, але в цій усмішці було і щось інше — відбиток старих спогадів і рішучість, загартована болем.

— Богдане, — промовив він, і голос його був знайомим, — здається, знову прийшов час трохи попрацювати разом.

Це був Коваленко — людина, яка свого часу була легендою у вузьких колах: вміла зламати замок без сліду і вивести людей із найнебезпечніших точок. Він повернувся не порожнім: за плечима тримав невеликий рюкзак із технікою, а в очах — тінь тих ночей, які навчили його жорсткості.

— Тепер вони не знатимуть, звідки прилетить удар, — сухо мовив Богдан, потиснувши руку чоловікові. — Ми зробимо так, щоб їхні штаби горіли.

— І щоб наслідки дійшли до тих, хто ховається під кришталем, — додав Коваленко, не відводячи погляду. — Ми нанесемо удар точково, жорстко і так, щоб у них не залишилось спокою. Пансіон — лише початок.

План почав набирати обрисів: нічне відкриття, чіткі ролі, швидка евакуація звільнених, юридичні дії, і одночасні витоки документів у пресу — щоб правда полум’ям пішла по всіх кабінетах, що ховалися за благодійними назвами. Кожен знав свою частину — і кожен розумів ризик. Ігор підготував обладнання, Марта — список журналістів, готових підхопити матеріал, юристи — заяви в поліцію та міжнародні організації. Kожний контакт мав кілька рівнів безпеки.

— Ми йдемо сьогодні ввечері, — сказав Богдан, стискаючи кулак. — І цього разу — з підтримкою. Нехай знають: коли ми б’ємо — ми не робимо це для себе. Ми робимо це для тих, кого не можуть захистити офіційні механізми. Для дітей. Для сімей. Для тих, в кого 2 вкрали голос.

Зала наповнилася тихою, але міцною енергією. Страх залишався на своїх місцях, але відчуття контролю, хоч і крихкого, вже проростало. Вони знали, що після цієї ночі нічого не буде як раніше — їхні імена, їхні обличчя стануть відомими тим, хто любить карати незручних. Але інакше бути не могло: правда вимагала своїх плати і винагород.

Підготовка зайняла кілька годин: карта маршрутів, резервні виходи, коди для зв’язку, сигнали для екстреної евакуації. У кожного була своя роль — і кожен прийняв її без зайвих питань. На столі лежали пачки документів, відеозаписи з флешок, і хтось підняв склянку чаю, щоб пригадати тепло людського дотику перед боєм.