Розділ 119. Під землею

Третя ночі. Густий туман обіймав пагорби, немов хижак, що повільно підкрадається до здобичі. Повітря було насичене вологістю й запахом хвої — ніби самі ялини намагалися приховати те, що відбувається під їхніми коріннями. Чорні фігури прослизнули по стежці, зливаючись із темрявою: Богдан, Марта й Ігор — команда, яка знала, що кожен крок може стати останнім.

Їхній одяг майже не видавав обриса тіла. В наплічниках хрустіла техніка: акумулятори, ліхтарі з приглушеним світлом, гвинтівка-імітатор для постановочних кадрів — усе, щоб у разі чого мати шанс. Серце билося гучно; адреналін стискав горло. Але в поглядах — крижані леза рішучості. Тимур залишив їм нитку — і ця нитка привела їх сюди.

— Коли востаннє ми йшли на справу без ордера? — прошепотіла Марта, притиснувшись до стовбура старої ялиці. Її голос був твердий, але в тиші ночі його було чути як крихітний дзвінок.

— Коли правда не чекала дозволу, — відповів Богдан тихо. Він не соромився рішучості: легка усмішка з’явилася, але і погляд загострився. Він перерахував у думці варіанти виходу — а їх могло бути небагато. Тому що війти легше, ніж потім вийти.

Ігор оглянув периметр через невеличкий прилад: тепловізор у режимі запису. На дисплеї — темні плями дерев, а за ними — нагромадження тіней, де ховалися будівлі. Він роз'язав мішок, витягнув інструмент для роботи з електронікою, і на мить у фари від віддаленого прожектора впала срібна стрічка — шнур, що вів до сигналізації.

Під парканом, який вони обрали як тихий вхід, був місцевий «ланцюговий» пролом: старі дроти, зрізана сітка. Ігор швидко виклав на землю набір інструментів — плоскогубці, мініатюрний індукційний сканер і пристрій для глушіння радіосигналів. Він працював швидко, пальці звикли до таких дій: не нервово, а з досвідом.

— Сигнал встановлено по периметру, — прошепотів він. — Але живлення в одному місці. Якщо я його вимкну — решта впаде. Три секунди, і ворота перестануть функціонувати.

Вони ковзнули крізь розрізану сітку як тіні. Трава шурхотіла під ногами, відлунювала кроками в тумані. За будинком починався спуск — рівна плитка, що вела до технічної споруди. Вдень Богдан обвів це місце олівцем на схемі: невеликий майданчик, сосни, а потім — люк, що ховав у собі інший світ.

— Тут є вентиляційна шахта, — прошепотів Ігор, загнувши карту. — Вузька, але проліземо. Я вже дивився цю ділянку з дрона — два тижні тому. Система фільтрації на ніч працює тихіше, ніж вдень.

Вони один за одним обережно спустилися в темноту. Ліхтарі були притиснуті до грудей: слабке світло, яке висвітлювало лише сліди під їхніми ногами, але не видавало їхнього положення в просторі. Всередині було холодно; дихання йшло парою, і лише звук крапель води, що падали з стелі, розрізав ніч.

— Генератор працює, — прошепотів Богдан, прислухаючись. — Нічне живлення. Десь поруч.

Внизу повітря було іншим — металевим на смак, з домішкою сирості. Мокрі стіни віддавали стуком, як би підтверджуючи присутність машин. Тиша була густішою, ніж на поверхні; кожен крок лунав як розрив. Вони рухалися мов примари — тихо, злагоджено, ніби роковий хор.

Через кілька хвилин їх шлях перетнула залізна секція, замаскована під бетон. Під підлогою мерехтіла пластикова кришка — кодовий замок. Ігор прикріпив невеличкий сканер: на екрані побігли цифри, потім — підказки. Замок клацнув. Для них це звучало як одне довгоочікуване «так».

За дверима відкрився вузький коридор. Від верхньої камери висіла камера відеоспостереження — маленьке чорне око, що стежило безперервним поглядом. Марта одним рухом підняла мікропередавач; Ігор заглушив сигнал. Можна було рухатись вперед — принаймні тут і зараз.

Потім голос. Глухий, короткий удар — чи то металу, чи то людини, що впала. Чи крик, але приглушений стінами. Серце підказало кроки, і Богдан рушив першим, як та людина, котра не має іншого вибору.

Кімната за брамою була як інше життя: бетонні стіни, холодні, без вікон, три вузькі ліжка — і на одному з них — тіло, бліде і тонке, наче місцева ніч забрала вже значно більше, ніж дано долею. Вони впізнали його одразу: Тимур. Риси обличчя були невпізнані із-за виснаження, але при першому погляді з’явилася надія: він живий.

Марта не втрималася: опустилася біля нього на коліна. Її пальці тремтіли, але ніжно торкнулися його плеча.

— Ти живий? — прошепотіла вона, закривши очі від суміші радості і жаху.

— Так… вони… — голос Тимура був сухий, як рушник, але в ньому промайнула правда: — Вони знімали нас. Торгували… Показували, ніби ми самі прийшли. Їхні відео — як реклама. Люди купували… нам страшно.

Богдан підійшов ближче, взяв його руку. Рукою відчувався дрібний тремтячий пульс — не сильний, але живий. Це було все, що їм треба було знати для початку.

— Ми заберемо тебе, — холодно сказав Богдан. — І ми заберемо все, що можна. Їхні сервери — наше головне завдання.

Ігор вже став біля шафи з технікою. На ньому був маленький рюкзак із засобами для злому систем. Він під’єднав свій пристрій до відеосерверу — маленька чорна коробочка, що вміла «розмовляти» з чужими паролями. На екрані з’явилися десятки файлів: записи камер, списки з іменами, дати вивантаження, каталоги.

Кожен файл — як ключ до одного злочину. Імена пролунали в тиші, немов вирок: судді, прокурори, чиновники міської ради, бізнесмени з підозрілими меценатськими іменами. І серед них — прізвище, яке вони вже бачили у документах Богдана і Тимура: Липко. Але були й інші — ті, кого важче було пов’язати на папері, бо папери вміють ховатись.

— Тут є відео з торгів, — прошепотіла Марта, не відриваючись від екрана. — Є дати. Є контакти.

— Я збережу все на кількох флешках, — сказав Ігор, дуже спокійно, ніби просто читав список покупок. — Одну дам вам, дві — рознесемо у різні місця. Одна піде в мережу. Але це ще не все: тут сервер шифровано, але я зможу витягнути метадані — хто завантажував, коли, з яких IP. Це — нитка до їхніх рук.

Богдан закрив очі на хвилину, потім глянув на Тимура. Слов було мало. Дії мали бути швидкими.