Розділ 118. Маєток під ялинками

Пізній вечір опустився на Закарпаття, як важка, туманна ковдра. Гори мовчали — лише зрідка десь у далині глухо перегукувалися собаки, а на схилах, поміж ялин, ледь виднілися вогники кількох віддалених садиб. Асфальтова дорога зміїлася в темряві, і лише чорна машина з тонованими вікнами порушувала це мертве спокійне безмов’я.

Всередині панувала тиша. Лише звук мотора та приглушене клацання камери, яку перевіряв Ігор. Марта сиділа на передньому сидінні, зосереджено вдивляючись у блимаючі фари попереду. На колінах — великий букет білих лілій і грамота в рамці — «за підтримку ініціатив благодійної місії «Світло Надії»». Богдан за кермом мовчав, погляд холодний, прицільний, як у людини, що знає — за кілька хвилин почнеться гра на виживання.

— Важко повірити, що за цим затишком може ховатися така мерзота, — прошепотів Ігор, глянувши у вікно на силуети доглянутих ялинок, що обрамлювали під’їзд до маєтку.

— Зло завжди маскується під доброчинність, — коротко відповів Богдан. — Тимур це знав. Тепер знаємо і ми.

Машина плавно підкотилася до кованих воріт. З-за огорожі виднівся двоповерховий будинок із кам’яним фасадом, різьбленими віконницями та великим ґанком, залитим світлом прожекторів. Ворота відчинилися автоматично, ніби їх вже чекали.

На зустріч вийшов охоронець — кремезний чолов’яга з широкими плечима, коротко стрижений, у чорному светрі. На вусі блиснув навушник.

— Добрий вечір, — усміхнулася Марта з професійною доброзичливістю. — Ми з телеканалу «Світло Надії». Хочемо особисто подякувати пану Липку за його внесок у наші соціальні проєкти.

Охоронець оглянув їх пильним, холодним поглядом. На мить погляд його затримався на бейджі Ігоря — потім коротко щось прошепотів у мікрофон. Через кілька секунд за його спиною з’явився сам господар.

Пан Липко — лисуватий чоловік років п’ятдесяти з обличчям чиновника, який давно забув, що таке совість. Його усмішка виглядала доброзичливою, але очі — порожні, мов скло.

— Доброго вечора, — промовив він недбало, з тією зверхністю, що з’являється у людей, котрі звикли, що все навколо належить їм. — Не очікував гостей. Але якщо вже приїхали — проходьте.

Будинок виявився більшим, ніж здавалося зовні. Всередині все блищало: мармурова підлога, кришталеві люстри, картини з пейзажами, навіть кілька старовинних ікон у золотих окладах. Але вся ця розкіш не випромінювала спокою — радше приховувала щось темне.

Богдан ішов трохи позаду. Його погляд ковзав по стінах, підлозі, кутах. Десь глибоко всередині він відчував — тут є щось не так. Цей будинок ніби дихав фальшю.

У вітальні їх чекало м’яке світло, стіл зі свіжими фруктами, навіть камін, у якому спалахували дрова. Все — надто ідеально.

— Ви не проти, якщо ми візьмемо невеличке інтерв’ю? — обережно запитала Марта, дістаючи диктофон.

— Якщо коротко, — відповів Липко, сідаючи в масивне крісло з різьбленими підлокітниками. — Я допомагаю тим, хто творить добро. Все просто. Втомився від політики, від корупції. Хочеться залишити щось чисте після себе.

Його голос звучав упевнено, але в ньому була фальшива нота, яку Богдан одразу вловив.

— Ви раніше працювали в державній системі, так? — уточнив Ігор, прикидаючись зацікавленим журналістом.

— Так, — коротко відповів той. — Але багато хто працював. І багато хто пішов. Я не виняток.

Богдан тим часом непомітно роздивлявся кімнату. У кутку під важким східним килимом він помітив тонкий шнур, що вів уздовж плінтуса — не електричний, а, швидше, тривожний. У шафі навпроти — ледь помітна щілина. Можливо, дверцята. Можливо, вентиляційний канал. Але найпідозріліше — запах. Під пахощами кави та диму від каміну відчувався легкий металевий присмак, знайомий кожному, хто бував у підземеллях або біля технічних приміщень.

Марта ставила питання далі, але Богдан вже майже не слухав. Його увагу привернув звук — короткий, глухий, ніби десь під підлогою хтось пересував металевий предмет. Липко, здавалось, цього не чув. Але Богдан помітив, як охоронець біля дверей ледь напружився.

Інтерв’ю закінчили швидко. Липко отримав грамоту, подякував «за візит» і навіть запропонував каву, але Марта ввічливо відмовилася.

— Ми не затримуватимемось, — усміхнулася вона. — Матимемо нагоду побачитись на нашій передачі.

— О, я завжди радий говорити про добро, — промовив Липко, і його усмішка стала ще холоднішою.

Коли ворота зачинилися за їхньою машиною, Богдан довго мовчав. Потім, стискаючи кермо, сказав:

— Завтра о третій ночі повертаємось. Через задній схил.

Ігор підняв голову.

— Думаєш, там підвал?

— Не думаю. Знаю. Я бачив сліди вентиляції під східними килимами, чути було ледь вловимий шум фільтрації повітря. Це не просто комора. І не винний погріб. Там щось — або хтось.

Марта схилила голову, стискаючи в руках зошит Тимура, який привезли з собою.

— Якщо він ще живий…

Богдан глянув на неї, і його очі потемніли.

— Тоді він там.

— А якщо ні? — обережно спитав Ігор.

— Тоді ми все одно знайдемо правду. І покажемо її світу.

Ігор глибоко вздихнув, діставши із сумки маленький чорний кейс.

— Я беру тепловізор і мікрокамеру. Ще є мікрофон, який ловить крізь стіни. Але часу буде мало. Якщо спрацює тривога — маємо максимум три хвилини, щоб зникнути.

Богдан кивнув.

— Нам вистачить. Ми знаємо, що шукаємо.

Марта тихо додала:

— Лише один шанс. І він має бути точний.

Богдан глянув у дзеркало заднього виду. У ньому відбивалися червоні вогні воріт, що закривалися за ними, — наче паща, яка щойно проковтнула правду.

— Один шанс, — повторив він. — Але і цього разу ми його не змарнуємо.

Машина розчинилася в нічному тумані. Позаду залишився маєток, де «добро» пахло страхом, а «благодійність» мала присмак крові.

Попереду чекала тиша гір, темрява, і — правда, яку не можна було залишити похованою під ялинками.