Розділ 117. Брудна нитка

У штаб-квартирі «Гідності» панувала напружена, густо наелектризована тиша. Навіть старий годинник на стіні цокав якось глухо, ніби боявся порушити крихкий баланс між страхом і рішучістю. На столі — зошит Тимура, затертий від часу, але свіжий у своїй небезпеці. Поруч — роздруківки супутникових знімків, списки зниклих підлітків, витяги з кримінальних справ, які «дивним чином» закривалися ще до того, як слідчі встигали написати перший звіт.

Богдан сидів в центрі кімнати, нахилившись вперед, очі — мов лезо ножа. Ручка ритмічно постукувала по столу: тук-тук-тук. Ігор стояв біля монітора, пальці нервово грали по клавіатурі. Марта переглядала нотатки, але думками була десь глибше — у лабіринті схем, зв’язків і прикриттів.

— Те, що ми знайшли, — нарешті заговорив Ігор, — це не просто збіг. Це маршрут. Чіткий, налагоджений: Україна — Румунія — Сербія. А далі — хто знає куди. Тимур натрапив на цей ланцюг випадково. І за це його прибрали. Або… утримують десь.

Богдан підвів погляд.

— Є підтвердження, що він був на кордоні?

— Є свідчення далекобійника. Каже, бачив хлопця, схожого на Тимура, біля пункту пропуску «Солотвино». Того вечора його посадили в мікроавтобус без номерів. І все — як у воду впав.

Марта нахилилася ближче до екрана ноутбука.

— Я перевірила базу. Є ім’я, що постійно фігурує у звітах, але ніхто на нього не звертав уваги. Інспектор Липко. Колишній прикордонник, потім — митник. Тепер формально працює в Департаменті внутрішньої безпеки. Але за документами — на тривалому лікарняному.

Богдан зціпив щелепи.

— А неформально?

— Неформально він сидить у приватному маєтку в Закарпатті, під охороною. Його будинок оточують люди без форми, машини без номерів. І ось найцікавіше: останні кілька місяців Липко активно жертвує на благодійність. Навіть на нас. І що найцікавіше, транспорт без номерів, а поліція не це не реагує, все як має бути. Також цікава у нього благодійність!

Ігор різко підняв голову.

— Що?

— Саме так. Через офшор, через підставний фонд. Ті самі «анонімні пожертви», які ми отримали три тижні тому. Я перевірила платіжні ланцюги. Слід веде саме до нього.

В кімнаті запала мертва тиша. Богдан відкинувся на спинку стільця, подих став глибшим.

— Виходить, нам підкинули гроші, — мовив він нарешті. — Щоб скомпрометувати. Щоб потім можна було сказати, що ми — частина тієї самої схеми.

Марта кивнула.

— І тоді нас можна або ліквідувати, або дискредитувати. Вибір невеликий.

Ігор нервово потер скроні.

— Якщо це все підтвердиться, за Липком стоїть не він один. Це частина системи. Можливо, навіть ті, хто курує дитячу міграцію з середини урядових структур.

Богдан встав. Його рухи стали повільними, точними.

— Тоді ми граємо їхньою зброєю. Їдемо в Закарпаття. Але не як поліція, не як офіцери.

Марта здивовано підняла брови.

— А як же?

— Як журналісти. Є наші друзі в християнському телеканалі, який веде передачу про доброчинців. Ми приїдемо до Липка як делегація місії, щоб подякувати за «щедру пожертву». Це офіційно відкриє нам двері.

Ігор гмикнув:

— Сміливо. А якщо нас упізнають?

Богдан подивився на нього холодно, але спокійно.

— Тоді почнеться наступний рівень. Ми вже не просто шукаємо Тимура. Ми копаємо під корінь.

Він взяв до рук зошит, що лежав перед ним. На останній сторінці було нерівне речення:
«Якщо я зникну, шукайте серед тих, хто ховається за благодійністю».

Богдан ковтнув клубок у горлі.

— Тимур знав, у що лізе в небезпечну гру. І залишив нам слід. Він довірив це нам не випадково. Ми мусимо дійти до кінця.

Марта обережно торкнулася його руки:

— Богдане, якщо це пастка?

— Тоді ми підемо в неї свідомо. Але з відеокамерами, записами й доказами. Цього разу вони не зітруть усе. Також треба підстрахуватися і на посадових повідомити своїх людей в СБУ, спецпризначенців на крайній випадок.

Ігор кивнув.

— Я підготую легенду: фіктивне посвідчення місії, документи для зйомки, маршрут. Але треба обережно — Закарпаття зараз як гніздо ос, там кожен третій працює на когось.

Марта вже друкувала лист-запит для телеканалу.

— Я домовлюся, щоб нас представили як журналістів, які готують сюжет про «свідомих меценатів». Липко не відмовиться від публічності, він любить показувати себе благодійником.

Богдан кивнув схвально.

— Тоді діємо. Вирушаємо сьогодні ввечері.

Але навіть коли вони збирали речі, у кожного в голові крутилася одна й та сама думка: а що, як Липко — лише ланка?

Бо схема, яку вони розплутували, мала надто багато кінців. І всі ці кінці тягнулися вгору — до кабінетів із кришталевими люстрами, до рук, що вміють прикривати злочини паперами, печатками і грошима.

Пізно ввечері вони вийшли з будівлі. Київське небо було похмуре, ніби перед бурею. Ігор ніс камеру, Марта — теку з фальшивими документами, Богдан — зошит Тимура, загорнутий у стару шкіряну обкладинку.

— Ти впевнений, що хочеш це тягнути з собою? — тихо запитала Марта.

— Так. Це його правда. Вона має бути поруч.

Він поглянув у темряву. Десь у глибині душі він відчував — нитка, яку вони зараз тримають, веде до самого серця того, що зветься системою. І щоб дістатися до правди, доведеться пройти по цій брудній нитці — аж до кінця.

Мотор машини загуркотів у тиші.
Богдан натиснув на газ.

Попереду — Закарпаття.
Позаду — минуле, яке більше не можна непам'ятати.

---

Їх чекала гра без правил. Але цього разу — вони були готові.