Розділ 116. Склад тіней

Дорога до старого складу тяглася крізь осінній туман. Асфальт був у вибоїнах, узбіччя — зарослі бур’янами, вікна покинутих будівель — вибиті. Усе довкола дихало порожнечею, але Богдан знав: саме в таких місцях найчастіше ховаються ті, хто не хоче бути знайденим.

Машина зупинилася за кількасот метрів до об’єкта. Богдан вийшов першим, озирнувся, потім глухо сказав:
— З цього місця не видно складу, добре. Підемо пішки. Не ризикуємо.

Марта поправила куртку, сховала волосся під капюшон. Ігор перевірив планшет і надів бездротовий навушник.
— Камери в цьому районі не працюють уже кілька років, — повідомив він, — але сигнал руху фіксується біля ось цієї будівлі, — він показав на сірий ангар за іржавим парканом. — Колись тут була лабораторія. Справу закрили — «через відсутність складу злочину».

— Ніби хтось подбав, щоб її закрили, — пробурмотіла Марта.

— Отже, почнемо з того, що не видно, — відповів Богдан і повів команду вперед.

Паркан обійшли з тильного боку. Дошки хрустіли під ногами. На воротах висів новенький замок. Свіжий блиск металу різав очі на тлі облупленої фарби.

— Хтось тут буває, — прошепотіла Марта. — І нещодавно.

Ігор дістав невеличкий набір для зламу. Кілька рухів — і пролунав ледь чутний клац. Двері повільно відчинилися, випустивши хвилю затхлого повітря.

Всередині панувала темрява. Ліхтарики пробивали її вузькими смугами, вирізаючи з пітьми контури контейнерів, стелажів, уламки дерев’яних ящиків. Повітря було важке, з гнильним присмаком — суміш вологи, пилу і чогось органічного.

— Тут ніби час зупинився, — прошепотіла Марта. — І залишив лише тінь.

Богдан ішов попереду, тихо, уважно. Він відчував — це місце не просто склад. Тут є щось живе, або, може, колись було. На підлозі — сліди. Дрібні, легкі, нещодавні.

— Дивіться, — він нахилився. — Підліток. Не більше шістнадцяти.

Ігор присвітив на стіну. На бетоні — подряпини. Рівні, мовби нігтями в розпачі.

— Хтось намагався вибратися, — сказав він.

Далі, за старими контейнерами, знайшли матрац, пляшки, порожні консерви. І щось схоже на зошит. Богдан обережно підняв його, відчуваючи, як сторінки прилипають до пальців від вологи. Почерк — дитячий, але рівний, акуратний.

> «Вони приходять уночі. Кажуть, ми товар. Я боюсь. Один казав — відправлять у Румунію. Інший сміявся, казав, що інспектор усе прикриє. Я молився, щоб мене почули. Може, хтось прочитає...»

Богдан закрив очі. На мить йому здалося, що в цьому записі чути сам голос хлопця — переляканий, але сповнений віри.

— Тимур був тут, — тихо сказав він. — І він чув те, що не мав чути.

— І, схоже, записував усе, — додала Марта, гортаючи сторінки. — Ось тут ще:

> «Їх привозять вночі. Завжди мікроавтобус. Без номерів. Один раз я чув, як казали «Доктор Левін». Може, це їхній головний?»

Ігор набрав щось на планшеті.
— У базі є згадка про Левіна. Колишній судмедексперт, якого п’ять років тому звільнили. Працював за кордоном, потім зник.

— Румунія, — згадав Богдан. — Схоже, ми намацуємо міжнародний канал. Людей викрадають і продають під виглядом «соціальних програм».

Марта глянула на нього, очі її блищали в темряві.
— Богдане… якщо це правда, ми зачепили мережу набагато більшу, ніж уявляли.

— Тим більше, не можна відступати, — відрізав він.

Та раптом Ігор підняв руку.
— Стій! — прошепотів. — Там щось блиснуло.

Всі троє обернулися. Вгорі, між балками, ледь помітно блимав червоний вогник. Камера.

— Нас бачили, — прошипіла Марта.

Богдан зціпив кулаки.
— Вони стежать. Отже, цей склад — не покинутий. Це пастка.

— Що робимо? — запитав Ігор.

— Беремо зошит і зникаємо, — різко відповів Богдан. — Залишатись — самогубство. Через п’ятнадцять хвилин тут можуть бути ті, хто «охороняє» цей об’єкт.

Вони швидко рушили назад, вимикаючи ліхтарики. Вихід здавався далеким, але кожен крок був точним, відпрацьованим. За дверима — свіже повітря, яке пахло волею й небезпекою водночас.

Коли вони вийшли на дорогу, Богдан озирнувся. Сірий ангар стояв нерухомо, але в одному з вікон промайнуло слабке світло — ніби хтось справді спостерігав.

У машині Марта тремтячими руками стискала зошит.
— Цей хлопчик… він записував усе, що бачив. Це доказ.

— Це крик про допомогу, — відповів Богдан. — І тепер він наш обов’язок.

Ігор уже друкував щось на планшеті:
— Камеру, що була в ангарі, під’єднано до зовнішнього сервера. Я спробую відстежити сигнал. Якщо встигну — вийдемо на того, хто дивиться.

— Робимо це негайно, — сказав Богдан. — Бо якщо ми не знайдемо Тимура зараз, його можуть вивезти будь-якої миті.

Марта подивилася на нього.
— Ти думаєш, він живий?

— Думаю, Бог не дозволить інакше, — твердо відповів він.

Вони поїхали геть, лишивши позаду порожню дорогу і склад, що тепер здавався ще більш зловісним. Тиша навколо глухо лунала, мов тіні самі спостерігали за їхнім від’їздом.

І в цій тиші Богдан уже знав: цей зошит — ключ. Не лише до порятунку хлопчика, а й до всього вузла зла, який тягнеться далеко за межі країни.

Ворог ховається в тіні, але вони йдуть туди, де інші бояться навіть дивитися. Бо правда — теж зброя.