Розділ 115. Після удару

Обшук тривав майже до вечора. Люди у темних костюмах рухалися офісом Бюро, наче саранча на полі достиглої пшениці. Вони говорили холодними голосами, фотографували все — навіть кавові чашки, навіть дитячий малюнок, який хтось залишив на дошці з написом «Добро переможе». Сервери зупинили, жорсткі диски зняли, документи — пакували у мішки, мов тіла.

Богдан стояв посеред цього безладу і відчував, як у ньому піднімається гнів. Але не гарячий — крижаний. Він бачив це вже колись: коли система боїться правди, вона спершу усміхається, а потім приходить із ордером.

Марта спостерігала за всім із зімкнутими губами. Коли один із агентів намагався забрати її ноутбук, вона різко, але стримано сказала:
— Там лише особисті нотатки. Не чіпайте.
— Ми самі перевіримо, — сухо відповів чоловік у костюмі, не дивлячись їй в очі.

Ігор тим часом сидів на краю столу, стиснувши кулаки. Коли його змусили здати телефон, він ледве втримався, щоб не вибухнути.

Через чотири години офіс спорожнів. Лише відлуння кроків у коридорі і порожні місця там, де стояли системні блоки, нагадували, що тут нещодавно працювали.

Богдан підійшов до вікна. За склом — дощ. Місто здавалося розмитим, наче сама реальність ховалася від правди.

Марта повернулася з невеличкою сумкою.
— Вони не знають, що у нас є дублікати, — сказала вона і поклала на стіл маленьку чорну флешку. — Все, що важливо — збережено у хмарі, і ще — копія у фізичному сховищі.
— Добре, — відповів Богдан. — Але цього мало. Вони діяли надто швидко. Наче хтось натиснув кнопку зверху.

Він замислився на мить.
— Думаєш, ми зачепили щось глибоке? — тихо спитала Марта.
— Ні, — Богдан поглянув їй просто в очі. — Ми зачепили когось конкретного. І цей хтось має владу.

Тиша. Лише шум дощу і віддалений гуркіт грому.

Тоді, коли напруга трохи спала, у двері постукали. На порозі стояла літня жінка — невисока, з блідими руками, що тремтіли від холоду чи страху. У пальцях — пожовкла фотографія.

— Ви… це ви з телевізора? — прошепотіла вона. — З Бюро «Гідність»?
— Так, — обережно відповіла Марта. — Заходьте, будь ласка.

Жінка сіла, міцно тримаючи фотографію.
— Я бачила, як вас обшукували. Мені боляче… Але я прийшла, бо більше нікуди. Допоможіть мені.

— Розкажіть, — лагідно сказала Марта.

— Мого онука викрали, — слова прозвучали майже шепотом. — Пів року тому. Йому п’ятнадцять. Поліція сказала — утік. Але він писав мені перед тим, що боїться якихось людей. Казав, що бачив щось біля старого складу на околиці. Потім — зник.

Богдан підійшов ближче.
— Як його звати?
— Тимур. Добрий хлопчик, розумний. Любив фотографувати. Ось його знімок, — вона простягнула фото. На ньому хлопець із сумним, але світлим поглядом.

Марта поглянула на Богдана — в її очах промайнуло щось знайоме.
— Старий склад… — промовила вона задумливо. — Це може бути те саме місце, яке згадувала Юлія, коли ми її витягли з підпільного центру.

Ігор, який сидів за ноутбуком, підняв голову.
— Ти про склад біля залізничного вузла? Я можу спробувати відновити з бази відео з камер, якщо вони там ще є.
— Спробуй, — коротко сказав Богдан.

Він зробив кілька кроків і зупинився біля стіни, де колись висів плакат: «Правда — наш щит».
— Якщо вони викрадають дітей, — сказав він повільно, — а потім знищують тих, хто щось бачив, це означає, що ми торкнулися їхнього нерву. Можливо, це новий рівень.

— І якщо ми праві, — додав Ігор, не відриваючись від клавіатури, — Тимур не перший. І, боюсь, не останній.

Богдан підійшов до вікна і дивився на дощ, що стікав по склу, немов сльози.
— Їм вдалося нас вдарити, — тихо мовив він. — Але не зламати.

Марта підняла очі.
— Що далі?
— Ми продовжимо. І зробимо це розумніше. Вони можуть забрати техніку, документи, навіть будівлю. Але не совість. Не те, що рухає нами.

Він обернувся до старої жінки:
— Ми знайдемо вашого онука. Обіцяю.

Жінка плакала мовчки, притискаючи фотографію до грудей.
— Дякую… хай Бог вас береже.

Коли вона пішла, у кімнаті запанувала тиша. Ігор підвів голову від монітора:
— Знайшов. Камери біля складу відключалися в ту саму ніч, коли зник Тимур. Але за пів години до того — зафіксовано чорний мікроавтобус без номерів. Три фігури в темному. І… — він зупинився. — Одна з них знайома. Дуже.

— Хто?
— Людина, яку ми вже бачили в досьє «К.»

Марта завмерла.
— Значить, це пов’язано.

Богдан стиснув кулаки.
— Тепер я точно знаю, чому вони прийшли з обшуком. Вони хотіли виграти час. Але ми повернемося.

Він підняв погляд і, наче сам собі, промовив:
— Нас можуть намагатися зламати, дискредитувати, навіть знищити. Але якщо мова про дітей — ми не маємо права зупинятися.

Дощ за вікном ущух. У темному небі блиснула блискавка, розриваючи хмари, і на мить здалося, що все навколо — очищується.

— Починаємо новий етап, — сказав Богдан. — І цього разу — без страху.