Розділ 114. Ворог поруч

Богдан прокинувся ще до світанку. Небо за вікном лише починало сіріти, а в голові вже пульсувала одна думка: ворог не десь там, він вже поруч.
Це не просто відчуття — це інстинкт, який ніколи не підводив. Все навколо видавалося надто тихим, надто спокійним, ніби перед бурею.

Він приготував каву, довго дивився, як пара здіймається з чашки, і розкладав по поличках учорашні події. Арсен Гордійчук попереджав про «чистку» — тепер було очевидно, що вона почалася.
Бюро «Гідність» стало для когось занадто небезпечним.
---

Коли Богдан увійшов до офісу, Марта вже сиділа за комп’ютером. Очі втомлені, але погляд — зібраний. На столі — смартфон Сашка, купа паперів і флешка.

— Ти ще не спала? — спитав Богдан.

— Не могла, — відповіла вона. — Попросила допомогу в нашого знайомого кіберфахівця. Пам’ятаєш Сергія, того, кого ми торік витягли з колонії? Він тепер нам винен.

— Звичайно. І що він знайшов?

Марта підняла очі, і в її голосі прозвучав холод:
— Сашко справді не знав, у що вляпався. Він контактував із людиною під ніком «К.» Але серед номерів, з якими він спілкувався, є два тривожні. Один — службовий номер Міністерства соціальної політики. Другий — дипломатичний канал із кодом, який належить посольству однієї європейської держави.

Ігор, який саме заніс роздруківки, застиг.
— Тобто нас одночасно пасуть і свої, і чужі?

— Саме так, — підтвердила Марта. — Мабуть, наші документи перетнули межу дозволеного.

Богдан задумався.
— Значить, удар буде з двох боків — політичного й інформаційного. Вони не дозволять нам далі рити.

Ігор стис кулаки.
— Тоді ми повинні випередити їх. Вийти в публічний простір першими. Не дати нав’язати їхню версію.

— Сьогодні і зробимо, — мовив Богдан. — Якщо нас хочуть заглушити, ми заговоримо голосніше. Але з правдою.
---

За кілька годин у невеликій студії, де їх знали ще з часів перших волонтерських акцій, Марта записувала звернення до суспільства. Камера тремтіла, бо оператор працював без освітлення, щоб не привертати уваги.

Її голос був рівним, але сповненим внутрішньої сили:

> — Ми не політики і не шукачі слави. Ми — люди, які просто не змогли мовчати.
Ми бачили матерів, які втратили дітей через торгівлю людьми. Ми рятували тих, кого кинули на смерть. Ми зупинили схеми, через які в Україну ввозили отруйні препарати.
І тепер, коли ми підійшли занадто близько до тих, хто стоїть за цим, нас намагаються знищити.

Богдан стояв позаду камери. Він бачив, як блищали очі Марти, коли вона вимовляла ці слова. Це була не акторська емоція — це був біль, який не сховаєш.

— Відео вийде сьогодні, — сказала вона, коли запис закінчився. — Ми поширимо його через усі канали. Якщо нас зітруть — хоча б правда залишиться.
---

До вечора інтерв’ю вибухнуло мережею. Тисячі переглядів, сотні коментарів. Люди писали:
«Ми з вами!», «Дякую за правду!», «Я теж був свідком цих злочинів!»

Деякі навіть надсилали анонімні свідчення, фото, відео.
Але серед сотень повідомлень на пошті було одне, яке змусило всіх замовкнути. Без підпису, лише літера «K» наприкінці.

> «Ви не розумієте, в що втрутилися. Те, що ви викриваєте, — глибше, ніж уявляєте.
Вам давали шанс мовчати. Ви його втратили. Наступного разу ми не питатимемо.
Ви — наступні.
— K.»

У кімнаті запала тиша. Навіть монітор, що світив у півтемряві, здавався холодним.

Ігор першим заговорив, тихо, але твердо:
— Це вже не гра. Це війна.

Богдан відкинувся на спинку стільця. Його щелепи стиснулися, очі блиснули рішучістю.
— А ми не тікаємо з поля бою. Ми стоїмо до кінця.
---

Наступного ранку, коли вони тільки почали збиратись у офісі, двері Бюро різко відчинилися. На порозі стояли двоє чоловіків у строгих костюмах.
Обличчя холодні, голоси відточені. Один із них показав посвідчення:

— Служба внутрішньої безпеки. Маємо ордер на огляд приміщення та вилучення документів. Також — розпорядження про тимчасове припинення діяльності організації.

Богдан не здивувався.
— На якій підставі?

— Службова інформація. Можливо, ви співпрацювали з іноземними агентами.

Марта вийшла з кабінету, схрестивши руки.
— Ви навіть не уявляєте, як смішно це звучить, коли справжні злочинці сидять у високих кабінетах.

Чоловік у костюмі не зреагував.
— Ми просто виконуємо наказ.

Богдан зробив крок уперед і розчинив двері ширше.
— Проходьте. Усе, що знайдете, буде або доказом нашої правоти, або доказом вашого безсилля.

І поки вони заходили всередину, у ньому зароджувалася тиха впевненість.
Так, ворог поруч. Можливо, навіть ближче, ніж здається. Але якщо Бог із ними — то страху більше немає.

---

Коли службовці почали перевертати столи, виносити документи, Марта тихо нахилилася до Ігоря:
— Вони шукають компромат. Але знайдуть лише совість.

— А от цього вони бояться найбільше, — відповів він.

Богдан стояв осторонь, спостерігаючи, як чужі руки торкаються їхніх паперів, моніторів, звітів. Але в його очах вже не було гніву — лише тверда рішучість.

«Ворог поруч», подумав він. «Але поруч і Бог. І це — головне».