Розділ 113. Тінь серед своїх

Бюро «Гідність» працювало в режимі надзвичайного стану. Зовні все виглядало, як завжди — дзвінки, зустрічі, звіти, — але в повітрі відчувалась напруга, ніби перед грозою. Кожен рух, кожне слово зважували, наче під прицілом. Після візиту Арсена Гордійчука всі зрозуміли: вони ввійшли в гру, де ставки — не просто репутація чи гроші. Йшлося про життя.

Богдан ішов коридором і спостерігав, як його команда, не спавши другу ніч, продовжує працювати. У кожного — своя ділянка фронту. І ніхто не скаржився. Він відчував гордість, але й страх — не за себе, за них.

— Коваленко, як просувається з податковою? — запитав він, зупинившись біля столу Андрія.

— Є дещо цікаве, — відгукнувся той, не відриваючись від ноутбука. — У базах митниці виявив дивні накладні. Формально — гуманітарна допомога: медичне обладнання, препарати. Але вантажі йдуть через ті самі фірми, що фігурують у схемах Гордійчука. А частину контейнерів взагалі не перевіряли.

— Що там насправді?

— Не знаю, але бачив згадку про «радіоелементи» і «високочутливі модулі». Це або зброя, або деталі до неї.

— Добре. Збери все в один файл. І нікому не пересилай — навіть Марті. Занесеш особисто.

Андрій підняв очі.
— Думаєш, у нас «кріт»?

— Я нічого не думаю. Я вже знаю, — тихо відповів Богдан. — Просто ще не маю доказів.

---

Марта тим часом сиділа у сусідньому кабінеті, спілкуючись із журналістами. Вона вже мала кілька контактів, перевірених роками, але цього разу щось було не так. Один за одним вони відмовлялися публікувати матеріали з флешки Гордійчука.

— Нам дзвонили, — казали їй пошепки. — Зверху. Не прямо, але зрозуміло: не чіпайте цю тему.

— Звідки «зверху»? — запитувала вона, але відповідь була однакова: «Краще не питати».

Марта вимкнула телефон і довго сиділа в темряві, вдивляючись у монітор. Її пальці мимоволі стискали хрестик на шиї.
— Господи, — прошепотіла, — дай нам сил вистояти. Бо зло сильне, але ж не всемогутнє.

Коли вона вийшла в коридор, біля дверей стояв Ігор. На його обличчі — насторожений вираз.

— Що трапилось? — спитала вона.

— Здається, ми маємо проблему.

Він повів її до кімнати спостереження, де стояли екрани з камер. На одному з відео — молодий хлопець, волонтер Сашко, який допомагав Бюро вже кілька тижнів. Здавалося, він просто фотографує для звіту. Але уважне око бачило інше — він знімав саме ті дошки, де висіли плани операцій і контакти.

— Це було сьогодні? — запитала Марта.

— Так. Потім він щось швидко написав у телефоні й зник.

Марта нахмурилась.
— Поклич Богдана.

---

Коли Сашка привели до кабінету, він виглядав наляканим, але не агресивним. Звичайний хлопець: трохи наївний, трохи метушливий, із тих, хто легко піддається впливу.

— То що ти фотографував? — спокійно запитав Богдан.

— Просто для звіту. Мені сказали — зробити кілька фото для донора, який допомагає нам.

— І хто цей донор?

— Не знаю. Я отримував повідомлення від чоловіка, який представився радником благодійного фонду. Він платив за пальне, продукти. Я думав, це звичайна підтримка.

— А ти не думав, що благодійники зазвичай не просять фотографувати документи з позначкою «таємно»?

Сашко опустив голову.
— Я не розумів… Я не знав, що це важливо.

— Ти розумів. Просто не хотів знати, — холодно відповів Богдан. — І тепер скажи: ти щоразу передавав інформацію цій людині?

— Тільки коли з'являлось щось нове. Він казав, що хоче переконатися, що гроші не крадуться.

Марта гірко усміхнулася.
— Класика. Під прикриттям «контролю прозорості» — шпигунство.

Богдан схрестив руки.
— Послухай уважно, Сашко. Я не здам тебе поліції — поки що. Але ти з нами. Працюєш, як і раніше. І якщо той радник знову вийде на зв’язок — зробиш усе, що він скаже. Але тепер вже під нашим контролем. Зрозумів?

Хлопець кивнув. Його обличчя побіліло, але в очах з’явилась тінь полегшення.
---

Коли Сашко пішов, Богдан закрив двері й подивився на команду.

— Отже, вони вже всередині.

— Значить, ми на правильному шляху, — тихо мовила Марта. — Якщо ворог так нервує — ми зачепили щось справжнє.

— Так, але тепер гра йде без правил. Вони можуть прийти не з ордером, а з кулею.

— Ми знали, на що йшли, — сказав Ігор. — І все одно залишилися.

Марта глянула на всіх.
— І не забуваймо, хто з нами. Не лише ми одні. Бог з нами, бо ми робимо добрі справи.

Настала тиша. Лише за вікном чулося, як вітер зривав останнє листя з дерев.

Богдан підійшов до вікна. На вулиці мерехтіли вогні нічного міста. Десь там, у темряві, ворог вже готував наступний хід. Але він знав — тепер вони готові.

— Добре, — сказав нарешті. — Завтра зранку — новий план. Ми не чекаємо, поки нас атакують. Ми самі підемо вперед.

Марта, Ігор і Коваленко кивнули. Вони розходилися по своїх кабінетах, мов воїни перед битвою.

У коридорах знову запанувала тиша, але це була не тиша страху — тиша зосередження. Вони знали: ця ніч може стати останньою спокійною. Бо вже завтра тінь серед своїх може стати обличчям ворога.

І коли світло згасло, у темряві лишився лише Богдан — із думкою, яка не давала спокою:
«Ворог близько. Але Бог — ще ближче».