Розділ 112. Загадковий гість

Наступного ранку після звільнення Віктора в Бюро «Гідність» запанувала дивна тиша. Зазвичай шум принтера, дзвінки, короткі суперечки і запах кави створювали робочу атмосферу, але сьогодні навіть годинник цокав якось насторожено. Богдан саме переглядав старі справи, коли пролунав короткий, але впевнений стук у двері.

Він підвів голову. На порозі стояв чоловік — високий, підтягнутий, з виразом людини, яка звикла до дисципліни й небезпеки. Гарний костюм, якісні черевики, але в очах — напруження, схоже на те, що носять ветерани, які бачили занадто багато. Позаду нього — двоє охоронців у темному, з вухами, в яких ледве помітно блищали мікронавушники.

— Капітан Богдан? — голос у гостя був низький, трохи хрипкий, але спокійний.

— Саме так. Ви до нас?

— Моє ім’я Арсен Гордійчук. Я приватний підприємець. А ще — у минулому полковник військової розвідки. Маю інформацію, яка вас зацікавить. Але говорити потрібно наодинці.

Богдан швидко обмінявся поглядами з Мартою. Та лише ледь кивнула — мовляв, будь обережний. В її погляді було все: недовіра, настороженість, але й відчуття, що це не випадковий візит.

Коли двері кабінету зачинилися, Гордійчук поклав на стіл щільну папку і розгорнув карту України. На ній — десятки червоних міток, лінії, маршрути, фотографії.

— Ви, капітане, зачепили надто глибокий пласт, — сказав він, ковзнувши пальцем по карті. — Справи, які веде ваше Бюро — викрадення дівчат, контрабанда, зникнення людей — це не поодинокі випадки. Це частини однієї системи.

Богдан мовчки слухав, а Гордійчук продовжував:

— За цим стоїть міжнародна мережа. Вона контролює нелегальні перевезення, торгівлю людьми, наркотики, навіть органи. А найстрашніше — має прикриття серед високих посадовців. Не лише в Україні.

Він кинув на стіл кілька фото: обличчя політиків, офіцерів, митників. Богдан впізнав кількох.

— І ви вирішили прийти саме до нас, — холодно промовив він. — Чому?

Полковник повільно витягнув флешку й поклав її поруч із фото.

— Бо вам ще можна довіряти, — відповів коротко. — Але часу мало. Ви не усвідомлюєте, наскільки близько підійшли до центру. І тепер ви — під прицілом.

— Що ви маєте на увазі? — Богдан звів брови.

— Хтось із вашої команди злитий, або за вами вже стежать. У мене свої джерела, — Гордійчук глянув у вікно, наче перевіряючи, чи не світиться червона точка снайпера. — Якщо не діяти негайно, вас просто «прибируть». У вас тиждень, може, два. Потім зачистять усе.

Він встав, випрямив плечі.
— На цій флешці — маршрути, фінансові потоки, імена тих, хто стоїть за кордоном. Але якщо відкриєте це без шифру — вас одразу вирахують. Раджу зробити копії, але офлайн.

Богдан дивився на чоловіка, який раптом став схожим на людину, що не раз ішла під кулі.

— Чому ви допомагаєте? — тихо спитав він.

— Бо колись я теж втратив команду через цих самих людей, — відповів Гордійчук. — І тепер у мене є шанс закрити старий рахунок.

Він потиснув руку Богдану і, не чекаючи відповіді, вийшов. Його охоронці пішли за ним, і вже за хвилину чорний позашляховик розчинився серед міського потоку.

Богдан залишився сидіти в тиші. Лише миготливе світло від лампи відбивалося у металевому корпусі флешки.

За кілька хвилин він викликав команду. Усі зібралися в залі — Марта, Ігор, Коваленко й Віктор. Обличчя серйозні, але без паніки.

— Нам щойно занесли в руки щось велике, — почав Богдан. — Але разом із цим — ми під ударом.

Марта взяла флешку, вставила її в окремий комп’ютер без доступу до мережі. На екрані з’явилися десятки папок. Фото, таблиці, фінансові звіти, копії переписок. Перші ж документи показали знайомі прізвища — митники, судді, бізнесмени, навіть один генерал.

— Це… — Марта прикрила рот рукою. — Це не просто злочинна мережа. Це ціла тіньова держава.

Ігор вдарив кулаком по столу.
— Тоді граємо по-справжньому.

— Обережно, — втрутився Коваленко. — Якщо за нами стежать, навіть одне повідомлення може все зіпсувати.

Богдан глянув на всіх:
— Починаємо діяти тихо, але швидко. Ігор, Коваленко — перевіряєте всі імена на місцевому рівні. З’ясовуєте, хто може бути в курсі. Марта — зв’язок із журналістами, яким ми довіряємо. Якщо нас не стане, щоб вони знали, над чим ми працювали.

Віктор мовчав, але потім упевнено промовив:
— Я можу перевірити деякі адреси. Знаю людей, які не задаватимуть питань.

Богдан кивнув:
— Роби, але обережно.

Тієї ночі ніхто не пішов додому. У кімнаті палали монітори, на столах — кавові чашки й розкидані папери. На дошці з’являлися нові схеми, стрілки, з’єднання. У повітрі вібрувало відчуття — тепер ставки справді змінилися.

— Це вже не просто справи, друзі, — сказав Богдан, коли за вікном почало світати. — Це війна. І ми або розкриємо цю систему, або вона поглине нас.

Його слова зависли в повітрі, як обітниця. Ніхто не відповів, але кожен розумів — дороги назад більше немає.

За кілька кварталів чорний позашляховик стояв у темному провулку. Всередині — Арсен Гордійчук. Він дивився на фото з камери спостереження, де Богдан приймав флешку. Усміхнувся ледь помітно.

— Ходімо, — сказав він у рацію. — Вони почали гру. Тепер все піде швидше.