Розділ 110. Справжній детектив Андрій Коваленко

Новий день у Бюро «Гідність» почався не з кави, не з нарад і не з чергових звітів. Він почався з тривожного дзвінка. На екрані висвітилось повідомлення з управління поліції сусідньої області. Богдан прочитав його двічі, перш ніж зателефонувати у відповідь.

Молодий детектив на ім’я Андрій Коваленко шукав допомоги. Він натрапив на справу, яку відмовились вести всі — навіть ті, хто колись називав себе борцем за справедливість. І тепер він звертався до «Гідності» — останньої інстанції, де ще вірили, що добро має силу.

Через кілька годин Богдан зустрічав Коваленка у своєму кабінеті.
Хлопець виглядав виснаженим, але очі його горіли. В погляді — суміш рішучості й глибокої втоми, знайома кожному, хто стикався з людською жорстокістю.

— Дякую, що прийняли, — сказав Андрій, сідаючи. — У моєму місті зникли троє дівчат. Молоді, сироти. Всі — з одного інтернату. Поліція написала в звіті «самовільна втеча». І все. Але я знайшов інше. Сліди ведуть до так званого «центру реабілітації». Офіційно — допомога дівчатам після випуску. Насправді — пастка. І за цим стоїть один депутат обласної ради.

Марта, яка сиділа поруч із Богданом, перегортала документи, що Андрій розклав перед ними. Фото дівчат, копії заяв, кілька роздруківок із соцмереж. І, головне — диктофон.

— Це запис, — сказав Андрій. — Охоронець того центру. Він боявся говорити відкрито, але все одно погодився. За тиждень після цього його машина вилетіла з траси. Слідство — «нещасний випадок». Ви самі розумієте…

Богдан слухав мовчки. Його обличчя залишалося спокійним, але руки, складені на столі, напружилися.

— А ти впевнений, що дівчата ще там? — запитала Марта.

— Так, — твердо відповів Андрій. — Двоє свідків бачили, як їх вивозили ночами. Один із них — таксист, який керував машиною центру до старого складу за містом. Я все перевірив. Але сам я не зможу. Їх або заберуть остаточно, або спалять усе до тла.

Богдан підвівся.
— Ми допоможемо, — коротко сказав він. — Завтра зранку виїжджаємо. Марто, підготуй техніку, документи, контакти. Ігорю — знайди місцевих, кому можна довіряти. Ніяких офіційних запитів — усе через нас.
---

Виїхали ще до світанку. Осінній ранок зустрів їх холодом і густим туманом, що стелився над дорогою. Богдан сидів поруч із Коваленком. Той мовчав, тримаючи в руках невелику флешку — все, що залишилось від його розслідування.

— Звідки в тебе цей запал, Андрію? — спитав Богдан, коли машина звернула з траси.
— Батько був міліціонером, — відповів він тихо. — Його вбили, коли я був підлітком. Застрелили під час затримання. Потім з’ясувалось — свої ж здали. Я дав собі слово: служити правді, навіть якщо залишуся один.

Богдан глянув на нього і ледь помітно усміхнувся.
— Такі, як ти, не зламуються. Тому система їх боїться.
---

На місці все виглядало спокійно. Велика будівля колишнього санаторію — свіжопофарбовані стіни, охайний двір, навіть дитячий майданчик. Вивіска: «Центр реабілітації “Нова Надія”». Та за цією “надією” ховалася темрява.

Удень вони зібрали інформацію. Уночі — діяли. Ігор встановив спостереження: охоронці мінялися кожні чотири години, а на задньому подвір’ї часом під’їжджали чорні мікроавтобуси без номерів.

На третю ніч команда вже мала повну картину.
У центрі тримали дівчат, яких офіційно вважали безвісти зниклими. Їх не просто змушували працювати — їх продавали. Сексуальне рабство під прикриттям благодійності. Імена клієнтів — у списках, які вів адміністратор. Серед них — підприємці, суддя, двоє депутатів.

— Це пекло, — прошепотіла Марта, гортаючи документи. — Вони навіть записували все на камери.

Кульмінація настала несподівано. Опівночі до місцевої церкви прийшла дівчина. Перелякана, у розірваному одязі, босоніж. Настоятель подзвонив до Ігоря.

Богдан прибув першим. Дівчину звали Люба. Вона тремтіла, коли розповідала:

— Я бачила, як одну з дівчат вантажили в машину. Вона кричала… а той охоронець — вдарив її. Вони відвозять їх уночі. Через ліс, потім — на трасу. Я чула, як казали «Закарпаття». Там — кордон.

Богдан мовчки встав. Його погляд був твердим.
— Завтра — штурм. Без попереджень. Без витоків.
---

Операція тривала менше години, але стала однією з найрезонансніших в історії «Гідності». Разом із кількома чесними поліцейськими вони зайшли до центру ще до світанку.
Крики, біганина, розбиті двері. Врятовано шість дівчат. Заарештовано охоронців, адміністратора й лікаря, що прикривав злочини фальшивими медичними довідками.

Найважливіше — серед вилучених документів виявили копії банківських переказів. Гроші йшли на рахунки компанії, пов’язаної з тим самим депутатом, про якого говорив Андрій. І цього разу він не втече.

Коли все закінчилося, Богдан підійшов до Коваленка.
Той стояв осторонь, спостерігаючи, як поліцейські виводять затриманих.

— Добре зроблено, Андрію, — сказав Богдан. — Ти не просто врятував людей. Ти дав шанс тим, хто втратив усе.

Коваленко всміхнувся. Вперше за довгий час.
— Я лише зробив те, що мав.

— І саме тому, — відповів Богдан, — у нас є місце для тебе. У «Гідності» потрібні такі, як ти — ті, хто не мовчить.

Андрій подивився на нього — в очах з’явилося світло.
— Я цього й прагнув, — промовив він. — Не просто служити — а боротись.

І в ту мить Богдан зрозумів: народжується новий стержень команди. Не чиновник, не герой для камер, а справжній детектив, який ще пам’ятає, що таке совість.

Того вечора, коли вони поверталися до Києва, сонце вже сідало. На задньому сидінні — Люба, одна з врятованих, тихо тримала в руках хрестик, який подарував їй священик. І Богдан подумав:

> «Якщо хоча б одна душа повернулася до життя — значить, ця війна була не марна».

А поруч сидів Андрій Коваленко — новий голос правди, який ще не зламали. І з ним — надія, що справжня справедливість ще можлива.