Розділ 106. Поза межами вулиць

Розділ 106. Поза межами вулиць

Ніч у місті була важкою і вологого дихання — як дуло, що готове зробити черговий постріл. У кабінеті Богдана горіла лише одна лампа, і її світло малювало на стіні довгі, химерні тіні від стопок паперів. Він сидів, ніби вмурований у стілець, втупившись у фотографії — знімки складів, де знайшли речові докази; фото пожежниці, яку щойно вдалося визволити з полону; роздруківки телефонних дзвінків із номерами, що повторювалися, мов мотузки по стелі. На столі лежали й імена — сухі й безжальні, як списки приречених. Щось не сходилося: сміливість, з якою діяли ті, хто стояв за схемою, не мала логіки простого криміналу. Чому, коли поліція підійшла впритул, ніхто не попередив? Чому склади не спалили й не вивезли доказів? Чому саме ці люди, ці кадри, ці маршрути — з такою відвертою зухвалістю?

«Нас хтось водить колами», — тихо промовив він сам до себе, наче намагаючись вловити тонкий запах пастки.

Двері відчинилися, і в кабінет увійшов Ігор, весь стурбований, з руками, повними роздруківок. Він кинув їх на стіл, і папери розлетілися, мов птахи.

— Богдане, — заговорив Ігор без привітання, — у нас цікаві зв’язки. Один із власників складів — колишній депутат облради. Його брат — чинний чиновник у прикордонній службі. А той, хто курує напрямок перевезень небезпечних вантажів у регіоні? Син генерала, що колись намагався тебе прибрати з посади.

Слова рролунали в кімнаті важкі мов свинець. Богдан тільки кивнув. У ньому назрівало відчуття, яке вже не було лише страхом — воно перетворювалося на холодну рішучість.

— Це вже не просто справа, — промовив він повільно. — Це — система.

Поза стінами кабінету ніч продовжувала свій рух, але всередині — час наче зупинився. Кожне ім’я в списках могло означати чиїсь життя: працівників складів, людей, що раптово зникли, які ніби здулися з лиця землі. Марта принесла звістку, що підхопила всім тілом: кілька працівників справді зникли. Ніяких офіційних заяв, жодних розшуків — наче їх ніколи й не було. Але через баптистські громади за кордоном отримали інформацію: принаймні двоє з тих, хто зник, можливо, переправлені через кордон — не як туристи.

«Живі вантажі», — промовив Богдан тихо, і це словосполучення вдарило по всьому його організму, мов струм.

Вони зібралися навколо стола: Марта, що звикла тримати холодний розум в виконанні справ, Ігор — з його прямим бойовим поглядом, що не знав компромісів, і Богдан — з тим дивним, але непохитним відчуттям, що правду треба витягнути на світло, навіть якщо за це доведеться платити навіть своїм життям. Рішення виросло як наслідок логіки, а не емоцій.

— Ми не можемо довіряти всій поліції, — сказав Богдан. — Десять відсотків чесні — чи менше. Інформація витікає, а це означає, що вороги знають кожен наш крок. Ми створимо внутрішній осередок. Неофіційний. Невеликий. Але дуже ефективний. Працюватиме під іншим радіусом. Тобто, на повній довірі, зі своїми людьми.

Ігор підняв голову, очі блищали:
— Ми змусим їх діяти в своїх інтересах, тобто не торгувати людьми а виявляти такі випадки, а ми вже будем прикладати всі зусилля, щоб цього не сталося. Якщо наві це міжнародний канал торгівлі людьми — ми виведемо його на чисту воду. Наші партнери за кордоном вже надали дані. Це не лише контрабанда — це мережа, що працює як шрам у глибині системи, але невід'ємна його частина.

Марта поклала на стіл планшет з картами маршрутів і часовими мітками. На екрані миготіли лінії: від тутешніх складів до портів, від портів — до країн, де доки ще можна було уникнути розголосу і вони цим користувались. Кожна лінія була ниткою, що вела до когось, хто мав ім’я, обличчя і владу.

— Якщо ми викриємо не лише перевізників, — промовила вона твердо, — а й їхніх покровителів — це буде удар, який зруйнує покровителів нагорі. Але ця атака не минеться без відповіді. Це буде війна.

У кімнаті запанувала тиша. Кожен відчув, що ці слова — не метафора. Вони пролунали як реальна загроза, яка вимагала плана захисту о, мужності і професійної техніки.

Богдан стиснув кулак так, що побіліли суглоби. Всередині нього щось змінилося — страх перетворився на палюче відчуття справедливості.

— То йдемо на війну, — промовив він нарешті. — Але будемо діяти, як лікарі на операційном столі: тихо, точно і без поспіху. Наша зброя — інформація. Наша стратегія — правда, викладена в незаперечних доказах.

Вони почали розподіляти ролі: хтось працюватиме з міжнародними контактами, хтось — з політичними зв’язками, хтось — з тим, щоб знайти сліди зниклих. Кожен крок мав бути вирахуваний. Кожна хвилина — використана.

За вікном поволі з’являвся ранок. Місто виймалося з темряви, не здогадуючись, що на його вулицях вже точиться битва, яку не видно здалеку. Битва, що велася поза межами вулиць — в коридорах влади, у сейфах і в голосах, які бояться говорити. І Богдан знав: вони не повернуться зі свого шляху. Поки правда буде з ними, кожен крок у цій війні стане спротив проти тих, хто думав, що залишиться безкарним навік.