Розділ 101. Слід, що веде вглиб

Богдан не спав майже всю ніч. В кімнаті горіла лише настільна лампа, її тьмяне світло ковзало по столі, де лежали роздруківки, фотографії, копії листувань — уламки правди, які ще не склалися в єдину мозаїку. Кожен документ був, наче уламок зеркала, що відбивав частину картини. Але куди б він не дивився — усі дороги вели вглиб. Туди, де правда вже не просто небезпечна — смертельна.

На фото — усміхнений Олег Семенюк. Колись успішний бізнесмен, благодійник, меценат. Тепер — мертвий, похований у закритій труні. Його смерть спершу виглядала природною, але тепер, коли Богдан звів докупи кілька ліній, стало очевидно: за «раком» стояла чужа рука. Він помер не від раку, хоч і був хворий.

Бюро «Гідність» виявилось у центрі дивної гри. Кілька фондів, з якими вони мали співпрацю, раптом почали надсилати гроші нібито «на підтримку громадських проєктів». Але Богдан бачив, що в цих транзакціях — щось не те. Занадто великі суми, занадто швидкі перекази. І головне — занадто знайомі імена серед відправників.

— Богдане, — озвалася Марта, зайшовши до офісу з телефоном в руках. — Пам’ятаєш адвоката Максима Лисенка? Він колись працював на Семенюка. Він мені зателефонував. Хоче зустрітись. Каже, знає щось важливе.

Богдан підвів голову.
— Де і коли?

— Завтра. Каже — лише особисто. Місце трохи дивне: старе кафе біля колишнього заводу, на околиці.

— Тим краще, — кивнув Богдан. — Якщо він справді знає щось вартісне, гучне місце — небезпечне, тому це природньо. Але всеодно, будь обережна і ми підстрахуєм. Маєш тривожну кнопку і п'ять чоловік в сусідній будівлі за десять метрів.
---

Кафе стояло біля дороги, порослої бур’янами. Вивіска з назвою «Ромашка» давно втратила кілька літер, і тепер там читалося лише «Ома». Усередині — запах пилу й старої кави.

Максим Лисенко сидів у кутку. Сорочка волога від поту, руки — нервово стискають папку. Коли побачив Богдана, швидко підвівся, але не потиснув руки — лише кивнув.

— Дякую, що прийшли, — сказав він. — Я довго вагався. Але після того, що сталося з Олегом… я зрозумів: мовчати — теж злочин.

— Ви працювали з ним до кінця? — спитав Богдан.

— Так. І бачив більше, ніж хотів. Семенюк перед смертю боявся не суду, не в’язниці, навіть не свого діагнозу. Він боявся людей зверху. Його змусили перевести гроші на кілька фондів — під прикриттям «підтримки реформ». Насправді це були схеми для відмивання.

— І тепер ці фонди пов’язані з нами?

Максим кивнув.
— Так. Через одну благодійну програму. Хтось спеціально підвів слід до вашого Бюро. Ви в них, як тріска в оці. Публічні, чесні — і тому небезпечні. Їм вигідно вас дискредитувати.

— І хто саме стоїть за цим?

Максим подивився навколо, наче перевіряючи, чи немає камер. Потім дістав із внутрішньої кишені конверт і поклав його на стіл.
— Тут імена, контакти, переписка, копії документів. Якщо це вийде назовні — впаде півуряду. Але будьте обережні. Це не бандити. Це ті, кому закон нічого не може зробити.

Він глибоко вдихнув і додав:
— Мені вже погрожували. Якщо я зникну — знайте, що це не випадковість.

Богдан мовчки взяв конверт.
— Ми зробимо так, щоб ці документи побачив народ.

Максим зітхнув.
— Ви не розумієте, що починаєте. Це — війна без правил.

---

Наступного ранку почалося пекло.

Спершу — хвиля у медіа: «Бюро “Гідність” викрито у фінансових махінаціях». Фото сумки з грошима, кілька підроблених документів, вирвана з контексту цитата Ігоря: «Ми отримали фінансування від партнерів». І головне — натяк, що ці «партнери» пов’язані з людьми Семенюка.

Телефони розривалися. Одні вимагали пояснень, інші — зловтішалися. Але Богдан був готовий.

Він зібрав команду й сказав твердо:
— Паніку скасувати. Ми відповімо. Не словами — фактами.

За кілька годин у головному залі пресцентру вже стояли Богдан, Марта та Ігор. На екрані — записи з камер спостереження, де видно, як сумку з грошима вони передають у відділення антикорупційного агентства. Жодних «зливів», жодних махінацій.

Потім слово взяла Ірина Семенюк. Вона трималася впевнено, без істерики, але очі світилися болем.
— Мій чоловік справді зробив багато помилок, — сказала вона. — Але ті, хто стояв над ним, досі при владі. Вони намагались використати нашу сім’ю, а тепер хочуть змусити вас мовчати.

Її виступ став вибухом в медіа. Люди побачили — це не гучний скандал, а спроба знищити тих, хто бореться за правду.

Журналісти стояли під офісом «Гідності» до пізньої ночі, знімаючи пряму трансляцію. А під двері почали приносити листи підтримки, навіть пакети з їжею для волонтерів.

Тим часом конверт із документами лежав у сейфі Богдана. Він перечитував їх рядок за рядком, відчуваючи, як холод проходить по спині. Там було все: підписи, схеми, навіть переписка між двома впливовими особами, де чорним по білому було написано: «Їх треба прибрати. Цих “чесних”. Бо якщо докопаються — згоримо всі».

Він закрив сейф, обернувся до Марти й Ігоря, що стояли біля дверей.
— Тепер ми перейшли межу, — сказав тихо, але твердо. — І назад вороття нема.

Марта лише кивнула, а Ігор стиснув кулаки.
— Якщо вони хочуть війни — отримають її. Але цього разу правда буде нашою зброєю.

І Богдан знав: це лише початок. Слід вів у самісіньке серце системи. І чим глибше вони копатимуть — тим ближче буде буря.