Розділ 100. Після бурі — грім

Дощ закінчився, але повітря залишалося важким, ніби саме небо ще вагалося — чи справді настав спокій. В «Гідності» всі жили в рідкісному стані тиші: без термінових дзвінків, без сирен, без тривог. Лише робочий ритм, папери, звіти, кава й короткі розмови про те, що світ, здається, на мить став кращим.

І саме в цю спокійну пору, коли здавалося, що буря минула, до офісу зайшла вона.

Жінка середніх років, акуратно вдягнена, з тих, кого важко запам’ятати. Стримана, спокійна, навіть занадто. В руках — велика темно-синя сумка, така, якою зазвичай користуються для подорожей. Її погляд був упевнений, кроки чіткі. Вона знала, куди йде.

— Доброго дня, — промовила вона тихо, але виразно. — Я хочу щось пожертвувати. На добру справу. Бо ви — остання надія для таких, як я.

Марта, що саме переглядала звіт, підняла очі, усміхнулася з ввічливістю, яку відточила роками спілкування з найрізноманітнішими людьми: від меценатів до ошуканців.

— Дякуємо вам. Це завжди цінно. — Вона підвелася, взяла сумку, відкрила блискавку… і завмерла.

Усередині — пачки доларів, щільно перев’язані, складені, мов за каталогом банку. Не кілька сотень і навіть не кілька тисяч — сума, яка могла перекрити оренду офісу на рік і ще залишити на кілька проєктів.

Марта відчула, як серце стиснулося.

— Це… дуже щедро, — промовила вона. — Але скажіть, будь ласка, хто ви?

Жінка відповіла без паузи:
— Ірина. Ірина Семенюк.

Богдан, який щойно увійшов до кімнати, спинився біля дверей, втупившись в сумку.

— Пані Ірино, — промовивив він спокійно, але його голос мав ту твердість, що відчувають навіть ті, хто не знає його, хто перед ними стоїть. — Можна дізнатися, що це за кошти?

— Це... залишок грошовий, від мого чоловіка, — відповіла вона, не відводячи очей. — Він просив перед смертю віддати їх на добру справу. А ви, як я чула, такими справами й займаєтесь.

— А чим займався ваш чоловік? — Богдан зробив крок ближче.

Невелика пауза. Майже непомітна, але вона була.
— Бізнес, — коротко кинула вона. — Великий бізнес. Усе життя збирав, а потім — раз, і серце. Помер у Швейцарії. Я просто виконую його волю.

— Ви не хочете, щоб ми звітували про походження коштів?

— Ні, — холодно відповіла Ірина. — Це зайве. Головне, щоб вони пішли на добро.

І, не чекаючи відповіді, розвернулася й пішла. Без тіні сумніву, без озирання. Сумка залишилася на столі.
---

Після того, як двері зачинилися, в офісі зависла тиша.

Марта обережно закрила сумку, наче боялася, що ті гроші можуть обпекти.
— Що думаєш? — спитала вона, дивлячись на Богдана.

Той стояв біля вікна, з руками в кишенях, і мовчав. Його обличчя стало кам’яним.
— Думаю, що це не пожертва. Це пастка.

— Але навіщо?

— Не знаю. Поки що. Але знаю інше — ніяких грошей ми не приймаємо, доки не з’ясуємо, що за цим стоїть. Ігор, підключи камери.

Через годину вони вже дивилися відео з коридору. Ірина йшла рівно, без нервів, не оглядалася, не метушилася. На вулиці — коротка пауза, телефонний дзвінок, чорний автомобіль з тонуванням, і вона зникає з кадру.

— Дуже чисто, — пробурмотів Ігор. — Аж занадто.
---

Наступного ранку Ігор приніс роздруківки.
— Ірина Семенюк — вдова Олега Семенюка, колишнього власника «СІНТЕКС ГРУП». Два роки тому їхню компанію перевіряли за підозрою у відмиванні грошей через псевдоблагодійні фонди. Але справу закрили. І не просто закрили — зникли всі матеріали. Офіційно — через нестачу доказів.

— А неофіційно? — спитала Марта.

— Один із оперативників сказав мені, що Семенюк намагався домовитись із антикорупційниками перед самою смертю. Казав, що готовий здати когось «згори». Але не встиг. Серцевий напад.

Богдан підвів очі від паперів.
— Вона знала, що ми не зможемо залишити це без уваги. Це провокація. Якщо ми беремо гроші — нас прив’язують до брудних схем. Якщо відмовляємось — влаштовують перевірку і кажуть, що ми знищили докази.

— А хто це «вони»? — запитала Марта.

— Ті, кому вигідно зламати нас, — твердо відповів Богдан. — Ворогів у «Гідності» вистачає. І тепер, після справи Воронова, хтось вирішив, що час нас прибрати.
---

Ввечері він сам вийшов на вулицю, зупинився навпроти кав’ярні навпроти офісу. В відображенні вітрини помітив чоловіка в сірому пальті, який вже хвилин десять стояв біля газетного кіоску, вдаючи, що читає. Через кілька хвилин той відійшов і сів в чорне авто з дипломатичними номерами.

— Гра почалась, — тихо промовив Богдан, витягаючи телефон. — Хлопці, фіксуємо номер.

Вже наступного ранку, коли команда лише встигла приготувати каву, пролунав дзвінок.
— Прокуратура, — коротко сказав голос у слухавці. — Надійшов анонімний сигнал про те, що ваша організація фінансується з сумнівних джерел. Ми маємо провести перевірку.

Марта кинула на Богдана погляд — той тільки злегка всміхнувся.
— Я ж казав, — промовив він тихо. — Після бурі завжди буває грім.

Він подивився на сумку з грошима, що стояла під столом, і додав:
— Але ми не з тих, хто ховається від блискавок.
---

І тієї миті, колиі прокуратура виявила перші ознаки діяльності, він знав:
буря лише починається.
І цього разу — вона б’є прямо по «Гідності». Але ,, Гідність була до цього підготовлена..