Розділ 98. Дорога з пітьми

Фото зв’язаної Юлії, розмите, жорстоке, стало останньою краплею. Богдан дивився на нього довго, мовчки. Його очі не виражали страху — лише ледь помітний гнів, той, що народжується в серці людини, котра бачила занадто багато людського зла. Він підняв голову, покликав Ігоря і Марту.

— Збираємося. Нарада зараз.

У офісі «Гідності» було темно. Лише настільна лампа кидала вузький промінь світла на стіл, де лежала карта міста, позначена лініями, стрілками, червоними кружками. На столі — ноутбук, кілька роздруківок, термос з кавою. За вікном шумів дощ, і цей ритм, що бився у скло, зливався з напругою в кімнаті.

Ігор креслив маркером по карті, майже не піднімаючи голови:
— Якщо вони перевозили дівчат, то мали діяти системно. Логістика важлива. Потрібне місце недалеко від центру, але не в людному районі. З приватним заїздом і виходом. І щоб поліція не мала туди доступу.

— Додай сюди всі об’єкти, що належать Воронову, — сказала Марта, вдивляючись в карту. — Ми давно підозрювали, що його бізнес — лише прикриття.

— Є, — Ігор відкрив ноутбук і натиснув кілька клавіш. На карті спалахнули нові точки. — Склади, автосервіси, мотелі… Ось цей, — він ткнув маркером, — старий мотель на виїзді з міста. Місце дислокації фур ісля ремонту — «для далекобійників». Але має підземний гараж і окрему охорону. Сигналізація своя, без підключення до поліції.

— Ідеальне місце, щоб ховати людей, — тихо промовила Марта.

Богдан підвівся. Його тінь, відкинута лампою, ковзнула по стіні, як попередження.
— Туди й рушимо. Але тихо. Якщо втратимо елемент несподіванки — буде біда.

---

Наступного ранку вони виїхали ще до світанку. Небо було свинцевим, над дахами висів густий туман. «Гідність» діяла спільно з кількома перевіреними оперативниками з СБУ, яким Богдан довіряв беззастережно. Не системі — людям.

Коли вони під’їхали до мотелю, день лише починав розвиднюватися. У вікнах горіло світло, а біля входу курили двоє охоронців в чорних куртках.

— Відволічемо їх, — прошепотів Ігор. — Поки ми обходимо з тилу.

Через хвилину все було зроблено. Один із охоронців почув сторонній шум за парканом, інший пішов перевіряти. За кілька секунд їх обох вже тримали в кайданках і обличчям до землі.

Богдан з командою зайшов всередину. Мотель зсередини виглядав занедбано, але це було лише прикриття. В підвалі — свіжі бетонні стіни, металеві двері, замки з кодом. Відчувалася стерильність — не брудна, як на звичайних складах, а лікарняна, холодна.

Вони зламали замок. Двері відкрилися із важким скрипом, і всі одночасно затримали подих.

Підземна кімната — без вікон, з товстими стінами, ніби бункер. Повітря — сперте, насичене запахом страху. На підлозі — три дівчини.

Одна лежала без свідомості, друга — з перев’язаною рукою, третя підвела голову. Це була Юлія. Її обличчя було виснажене, щоки запалі, очі — червоні від сліз. Але вона була жива.

Коли Богдан зайшов, вона ніби не повірила, що бачить його насправді.

— Я думала… — прошепотіла вона, — ви не знайдете мене…

— Ми завжди знаходимо своїх, — тихо відповів він і нахилився, щоб розв’язати мотузки на її зап’ястях.

Юлія притиснулася до нього, ніби боялася, що все це сон. А потім заплакала — глибоко, боляче, без звуку.

— Все добре, — прошепотів Богдан. — Ти вже в безпеці.

Він підняв погляд. На столі біля стіни лежали документи, фото, телефони без карток — звичний набір доказових слідів людського рабства. Коли Ігор відкрив одну із шаф, звідти випали жіночі речі: сукні, сумки, взуття.

— Скільки їх тут було? — з болем промовила Марта.

— Досить, щоб це стало системою, — відповів Богдан.
---

Юлію та двох інших дівчат негайно доправили до лікарні. Одна з них — Марина — рахувалась зниклою понад рік. Її мати приїхала через дві години після дзвінка. Коли побачила доньку, впала на коліна, не в змозі вимовити ні слова.

Поки лікарі надавали допомогу, Богдан повернувся до офісу. Його пальці тремтіли, коли він друкував заяву в прокуратуру. Текст був простий, але кожне слово в ньому важило людські життя:

«Виявлено докази діяльності міжнародної мережі торгівлі людьми з участю бізнесмена Воронова та групи осіб, зокрема громадянки Мороз Галини...»

Новина розлетілася швидко. Воронов, дізнавшись про обшук, спробував утекти з країни. Його затримали в аеропорту — з валізою готівки і квитком до Стамбула. Галина Мороз теж намагалася втекти, але не встигла. Коли її брали, вона все ще намагалася говорити:

— Я нічого не знала, я просто бізнес…

Богдан лише глянув на неї холодним поглядом.
— Ти знала. Ти всіх знала.
---

Ввечері він повернувся до лікарні. Юлія сиділа на ліжку, загорнута в ковдру, бліда, але з живими очима. В руках вона стискала тонкий срібний хрестик — єдину річ, що залишилася з минулого.

— Як почуваєшся? — запитав він.

— Тепер… трохи краще. Лікарі кажуть, я житиму. Але… я не знаю, як тепер жити. Там були інші. Я чула їхні крики.

Богдан сів поруч.

— Ти житимеш не просто так. Ти житимеш, щоб допомогти іншим вибратися з пітьми.

Вона кивнула, крізь сльози.
— Ви мене не покинули.

— Це не я, — сказав Богдан. — Це правда і Бог. Вони завжди поруч, навіть коли темно.

Він вийшов з палати і ще довго стояв в коридорі. З вікна тягнуллося світло ранкового сонця — перший промінь після довгої ночі.

І в тому промені Богдан бачив не просто перемогу.
Він бачив нагадування — що кожна дорога з пітьми починається з одного кроку.
І хтось має зробити його першим.