Розділ 97. Пастка для спасителя

Цього разу виклик надійшов не по телефону, не через електронну пошту і навіть не через знайомих — а напряму, через двері. В сірий осінній день до офісу «Гідності» неспішно зайшов літній чоловік. На ньому був охайний, хоч і старий костюм, потертий портфель і та сама гідність у поставі, яку рідко зустрінеш у сучасному світі. Він не поспішав, кожен його крок був зважений, немов цей візит для нього — остання надія.

— Добрий день… — його голос трохи тремтів. — Я Петро Григорович. Колишній учитель історії.

Богдан підвів очі від паперів. Старий виглядав стомленим, але не зломленим. Такий погляд мають ті, хто бачив несправедливість і так і не звик миритися з нею.

— Сідайте, — спокійно сказав Богдан. — Розкажіть, що сталося.

— У мене до вас прохання. Моя колишня учениця… Вона зникла. Уже тиждень. Поліція каже, що пішла добровільно. Але я її знаю. Вона так би не зробила.

Старий говорив повільно, неначе ковтаючи кожне слово. Здавалося, йому болить не тільки зникнення дівчини, а й байдужість, з якою на це дивиться навколишній світ.

— Скільки їй років? — запитала Марта, що сиділа поруч.

— Двадцять два. Сирота. Після училища працювала перукарем. Тихенька, скромна, добра. Звали її Юлія.

Він розстебнув портфель і витяг фото — чорно-біле, старе, але щире і виразне. На ньому — усміхнена дівчина з ясними і добрими очима. Такими, що не вміють брехати.

Богдан подивився уважно. Ця історія була схожа на десятки інших — але в кожній із них була душа, яку треба рятувати.

— Поліція нічого не зробила? — уточнив він на всяк випадок.

— Навіть справу не відкрили. Сказали, що доросла, має право зникати. А я відчуваю — щось не так. — Петро Григорович опустив очі. — Я старий, у мене немає впливу. Але вона мені, як донька… Прошу вас, допоможіть.

Богдан мовчав кілька секунд. Потім кивнув:

— Ми займемось цим.
---

Вже за годину Ігор повернувся з першими здобутками перевірки.

— Її квартира на околиці, — повідомив він. — Маленька, орендована. Господарка каже, не платила вже два тижні. Сусіди її не бачили.

Разом з Мартою вони, вже на чолі з Богданом виїхали на місце. Квартира виглядала покинутою — на столі застигла чашка кави, у ванній висів рушник з відбитками косметики, на підлозі — сліди боротьби. У смітнику перед будинком знайшли закривавлену гумку для волосся і порваний гаманець.

— Випадковість? — Ігор підняв погляд на Богдана.

— Це слід, — твердо відповів той. — І хтось зробив усе, щоб виглядало як зникнення без сліду. Але зробив занадто акуратно.

На відео з камер спостереження, встановлених неподалік, Юлія заходила в під’їзд із клієнткою — молодою жінкою з яскраво-червоним волоссям і темними окулярами. Через п’ятнадцять хвилин камера зафіксувала лише клієнтку. Без Юлії.

— Це Галина Мороз, — сказала Марта після швидкої перевірки в базі даних МВС. — Власниця салону краси у центрі. Колись була пов’язана з мережею ескорту. Але після скандалу — «відмила» репутацію.

Богдан задумався. Історія пахла не просто злочином — тут тхнуло організованим бізнесом на людях.

— Ми з нею поговоримо, — сказав він спокійно. — Але спершу — спостереження.
---

Наступні дві доби команда чергувала під салоном Галини. Вона щодня з’являлася вранці, залишалася до пізнього вечора. Зовні — успішна жінка, усміхнена, впевнена. Але до підвалу салону регулярно заносили коробки, в яких щось було, але невідомо що.

На третій день вони отримали дозвіл на обшук.

Підвал був невеликим, темним і холодним. Запах металу й старої вологи різав ніс. Серед речей — документи, жіночі прикраси, розбиті телефони, фото дівчат. П’ять облич, п’ять доль, що зникли без сліду.

Юлії серед них не було.

— Їх кудись вивозили, — промовив Ігор. — Може, за кордон.

Богдан мовчки розглядав стіну, на якій криво була прибита дошка. Він підняв її — і за нею знайшов крихітну флешку, приклеєну скотчем.

— Що там? — запитала Марта.

— Може, відповідь.

Коли відкрили файл, на екрані з’явилися короткі відео — дівчата у кімнаті з білими стінами, схожій на приватну клініку. Вони були в медичних халатах, з розгубленими очима. Юлія серед них — жива, але налякана.

І саме тоді на електронну пошту бюро надійшов анонімний лист. Фото Юлії, зв’язаної, і кілька коротких слів:

«Не втручайтесь. Богдана це теж стосується».

Марта поблідла.

— Вони знають, хто ти…

Богдан стиснув кулаки.

— І добре. Це означає, що ми близько.

Ігор поглянув на нього насторожено:

— Може, це пастка.

— Саме тому ми підемо туди, куди вони нас не кличуть, — холодно відповів Богдан. — Але підемо озброєними, підготовленими, з підкріпленням з СБУ
---

Вночі, коли місто вже спало, Богдан стояв біля вікна офісу. В руках — фото Юлії. За плечима  він уявляв  — десятки врятованих. І стільки ж тих, кого не встиг. І це вже було і зараз відбувається те саме 

Цього разу також він не міг дозволити собі поразку.

Тим більше, що цього разу полювання було не лише на дівчину.
Воно було також і на нього.

І він відчував це.

Але якщо це пастка — він сам стане приманкою.
І витягне тих, хто стоїть в тіні, на світло.

Бо в цьому й була його місія — не просто боротися зі злом, а змушувати його боятися правди.
---

В глибині міста вже готувалася сцена наступної зустрічі. І цього разу, пастка, розставлена для спасителя, могла і стане пасткою для тих, хто вважає себе мисливцем.