Розділ 94. Той, кого не чекали

— Капітане, до вас гість. Не представився, але сказав, що ви «давно знайомі».
Молодий волонтер Бюро «Гідність» зазирнув у кабінет Богдана, тримаючи в руках посвідчення відвідувача.

— Як виглядає? — запитав Богдан, не відриваючись від паперів.

— Середнього зросту, борода, темне пальто. Говорить упевнено… і трохи зверхньо, — хлопець ледь помітно посміхнувся, — сказав, що «він прийшов не сваритися».

Богдан підняв голову. Всередині щось стиснулося, наче доторк до старого шраму.
— Пропусти, — сказав коротко.

В коридорі він побачив його одразу. Постава знайома, погляд — холодний, але глибокий, наче в людини, яка бачила більше, ніж хотіла.
— Артур… — слова самі вирвалися.

— Богдане, — відповів той, і в голосі бриніла іронія. — Двадцять років. А ти все тут — праведник у формі.

Вони стояли навпроти, як дві протилежні сторони однієї історії.
Колись — найкращі друзі в академії. Разом ночами розбирали справи, сперечалися про мораль і закон, мріяли створити поліцію, якій повірять люди.
А потім прийшла реальність.
Богдан пішов шляхом служіння. Артур — шляхом вигоди.

— Ти змінився, — тихо сказав Богдан.
— А ти — ні. І це твоя найбільша помилка, — відповів Артур, і на його губах з’явилася та сама усмішка, яку Богдан пам’ятав ще з курсантських років: трохи поблажлива, трохи небезпечна.

— Чому прийшов?
— Побачити тебе. І… попередити.

— Попередити? — Богдан звузив очі.
— Так. Не лізь у справу з контейнерами з Одеського порту. Це не твій рівень, Богдане. Там течія така, що навіть акули тонуть.

— А ти що, тепер за акул? — Богдан зробив крок ближче. — Ти стоїш за ними?

Артур розсміявся — тихо, але з відлунням холоду.
— Ні. Я просто знаю, коли треба відступити. І кому не варто піднімати голову. Колись ти вмів слухати, поки не почав гратися в месій.

— Я не граюся, Артуре. Я просто не зраджую собі.

— О, це небезпечна звичка. Люди, які не зраджують собі, зазвичай або гинуть, або стають тими, кого ненавидять.

Вони стояли в мовчанні. Чути було, як десь за стіною дзвенів телефон, як у коридорі проходили співробітники, сміялися, обговорювали черговий звіт. Але між ними — інша тиша. Та в якій колишня дружба стає роздоріжжям.

— То навіщо ти справді прийшов? — спитав нарешті Богдан. — Попередження — не твій стиль.

Артур злегка нахилився вперед.
— Бо тебе хочуть прибрати. І не я. Я навіть, можна сказати, ризикую, що стою тут. Але ті, хто за контейнерами, — не прощають втручань.

— А хто вони?

— Люди, яких не варто називати. Не тому, що страшно. А тому, що безглуздо. Вони скрізь. В портах, банках, навіть у парламенті. Ти можеш виграти одну битву, але програєш війну.

— Якщо ти з ними, — сказав Богдан повільно, — значить, ти вже програв.

Артур глянув на нього з жалем, майже щирим.
— Ти досі не розумієш. Це не про добро і зло. Це про виживання. Про вибір сторони, поки тебе не вибрали як мішень.

— Я обрав свою сторону давно, — відповів Богдан. — І не зміню.

Артур мовчки застебнув пальто.
— Добре. Але пам’ятай: коли почнеться буря, не всі зможуть стояти проти вітру. Навіть ті, хто вірить в Бога.

— Я не стою сам, — сказав Богдан. — Я маю віру в Бога. І людей, які вірять в Бога і в правду.

Артур хитро посміхнувся.
— Це гарні слова. Але в великій грі виграє не той, хто правий, а той, у кого більше ресурсів. І зв’язків.

— Може, — Богдан кивнув, — але іноді навіть найміцніша система валиться через одного, хто не злякався сказати «ні».

Артур зупинився біля дверей.
— Тоді побачимо, хто витримає довше.

Він пішов, залишивши по собі запах дорогого парфуму й дивне відчуття — не просто зустрічі, а початку чогось більшого. Неминучого.

Богдан довго стояв, дивлячись на прочинені двері. Колись вони з Артуром були майже братами. Тепер — дві протилежності, приречені зустрітися знову, але вже не як друзі.

До кабінету тихо зайшла Марта.
— Хто це був? — запитала, спостерігаючи за ним.

— Привид із минулого. І, здається, новий гравець на полі битви, — відповів він, сідаючи в крісло.

— Нам варто боятися?

Богдан задумався. За вікном над містом розгортався світанок — повільний, золотавий, але якийсь тривожний. Світло лягало на стіл, на старі справи, на обличчя капітана, що вже втомився від боротьби, але не вмів зупинятися.

— Ні, Марто, — сказав він нарешті. — Боятися — ні. Але варто бути готовими. Бо буря вже близько.

Він глянув на фото колективу «Гідності» на стіні. Молоді, усміхнені обличчя. Люди, яким він вірив. Люди, яких треба буде захистити.
І десь в глибині серця він знав: ця зустріч не випадкова. Артур не прийшов би просто так. Він приніс із собою тінь великої гри, де ціна — не лише честь, а й життя.

І Богдан був готовий.
Бо навіть якщо проти нього — гроші, зв’язки й темрява, у нього є те, чого не купити.
Віра.
І правда, за яку він стояв — навіть тоді, коли всі інші падали.